Розділ дванадцятий Комендантська година

Підніс вище голови.

Натиснув спуск.

Бахнуло.

— Здурів! — заволав Тима, обкладаючи Клима на додачу відбірною польською лайкою й не зважаючи, що поруч Магда.

— Ага, — легко погодився Кошовий. — їм тут у відповідь не стріляють. Бач, зупинилися. Думають. Виграли кілька секунд. Ходу!

— Добре є, — хрипнуло поруч.

Про Гирю Краківського всі якось забули. Він кивнув уперед, показуючи рукою на щось перед собою.

— Куди тут бігти, Гире? — визвірився Тима. — Тут же прямо все! На виду ми!

— Тихо будь, — кинув той, підкотився до найближчої зачиненої брами, щось зробив із замком — і вона гостинно розчахнулася.

— Туди! — крикнув Клим, бачачи там, у брамі, справді єдиний порятунок. — Пані Магдо, зможете?

— Та ну вас усіх, — просичала вона, не бажаючи змиритися з тим фактом, що раптом стала для чоловіків тягарем. — Руки заберіть.

З боку площі стрельнули.

— Взяли, — рішуче закерував Кошовий.

Підхопив Магду під праву руку. Тима безцеремонно взяв під ліву. Ривок — і трійця вже була біля рятівної брами. Буквально заштовхнувши жінку всередину, вони зайшли за нею, відступили глибше, намагаючись розчинитися в темряві й сховатися подалі від місячних променів. Гиря ступив за ними, зачинив браму зсередини, теж позадкував.

Принишкли.

Кошовий обійняв Магду, притиснув до стіни міцно, закриваючи собою. Її дихання було гарячим, уривчастим, він відчував тепло й тремтіння тіла під пальтом, але вона не пручалася.

Ззовні — швидкі кроки, стукіт багатьох чобіт.

— Де вони?

— Були тут! Уперед побігли!

— Очепити квартал! Бігом! Живими їх!