Розділ п’ятий Втікач і заручник

Агент не зронив пари з уст. Мовчки й слухняно, навіть із підкресленою покорою, смикнув віжками, пустивши коня вперед. Бригідки лишилися позаду досить скоро. Клим хотів глянути назад, та Ладний тицьнув дулом, кинувши:

— Не треба, сидіть рівно.

— Як скажете, — знизав він плечима.

Завернувши на Клепарівську й проминувши кілька не так давно зведених кам’яниць, якийсь час їхали прямо. Дивлячись уперед, Захар розпорядився:

— Далі завернеш на Піліховську.[17]

— Повз неї ніяк, — буркнув візник.

— Потім тримай на Винницю.[18]

Аж тепер Клим зрозумів план утікача. Й визнав: раніше вирахувати цього не зміг би. Діставшись Винниці, втікач мав змогу обирати з двох шляхів, котрі допомагали зникнути, й обидва були зручними. Перший — вискочити біля Кортумової гори[19] й спробувати загубитися там, другий — податися в протилежний бік, до Брюховицького лісу.[20] Це лиш вкотре переконало його: план, за яким діяв Ладний, продуманий до дрібниць.

Питання — ким.

Наступне питання — коли.

І нарешті — чи правду йому сказав у камері стрілець.

Думки роїлися, на певний час відволікаючи Клима від вимушеної мандрівки. Коли побачив, що завертають до лісу, припинив сушити собі голову. Бо все одно інформації було замало, аби додуматися до чогось серйозного. Принаймні, є надія, що Ладний незабаром скаже щось новеньке, від чого все може взагалі повернутися не так, стати з ніг на голову.

Та втікач мовчав.

Навіть відсунув дуло, хоч не забирав озброєну руку, контролюючи всі рухи свого заручника. Та Кошовий бачив, як змінився вираз Захарового обличчя. Поруч із ним сиділа щаслива людина. Чоловік, мужчина — воїн, котрий виконав свій, зрозумілий поки лише йому самому обов’язок. Тепер дихав вільно, чувся переможцем і був готовий діяти далі.

За кілька годин знайомства з Ладним, які в Климовій уяві розтягнулися заледве не на день, він уперше побачив його таким.

Зараз січовий стрілець нарешті був справжнім.

Таким його знали бойові побратими. Таким, напевне, вперше побачила Оксана Антонів. Такого уважно слухав нині покійний доктор Франко.

Міська забудова тим часом змінилася узліссям. Вони таки їхали на Брюховичі. Щойно наблизилися до лісової смуги, Ладний голосно промовив:

— Тут! Стій, приїхали!

Візник натягнув віжки, зупиняючи коня.