Розділ сьомий Страва правовірних євреїв

Страва правовірних євреїв

— Дуже перепрошую, пане Кошовий. Я поважаю вас і ціную вашу думку. Й тим не менше — ще раз перепрошую.

— Та не квокчіть уже, Шацький! От же ж манера — говорити все й нічого водночас.

— Ще раз перепрошую…

— Шацький!

— Та добре, добре. Просто не зовсім згоден із вами.

— Маєте таке право.

— Ні! Бо скільки років ми знайомі, стільки разів я мав можливість переконатися: ви праві завжди.

— Не завжди.

— Гаразд — у більшості випадків.

Йозеф Шацький сам повернувся до розмови, поки його дружина Естер поралася на кухні, тим часом подавши чоловікам каву. Точніше — ерзац, з тих, котрі нагадували про цей напій лише запахом, і то — віддалено. Чеснотою вважалося те, що його подали гарячим і додали вогкуватого цукру, який мав жовтавий відтінок. Не лише пані Шацька, а й інші жінки, з якими Климові доводилося спілкуватися, включно з Магдою, відзначали — цукор не так добре сиплеться, як раніше, збивається в грудочки, і секрет відомий: біля мішків крамарі ставили відра з водою. Натягнувши вологи, продукт ставав важким. Тому й продавати його вроздріб ставало вигідніше: менша кількість вже коштувала більше. Боротися з цим ніхто не мав ані сил, ані бажання. Навпаки, люди тішилися з того, що бодай цукор можна роздобути трохи простіше, ніж більшість інших продуктів.

Шацький сам затягнув Кошового до себе в гості.

Дантистові з Кракідалів, однієї з найбідніших львівських околиць, уже перевалило за п’ятдесят. Йозеф був першим, хто простягнув Климові руку допомоги й відкрив перед ним свої двері. Але навіть тоді, вісім років тому, Шацький виглядав старшим за свої роки. Додавала не лише неслухняна, постійно скуйовджена і зовсім уже срібна кучма, а й кудлата борода, яку кохана Естер нарешті почала підстригати. Хотіла привести до ладу й волосся, та Йозеф, котрий зазвичай дуже обережно виступав проти думки дружини, вперся. Йому не хотілося відкривати м’ясисті сторчкуваті вуха, яких чомусь дуже соромився. Хоч одного разу Кошовий почув від пані Шацької одкровення: свого часу її привабили в майбутньому чоловікові саме вуха такої оригінальної форми.

Справи в багатодітних Шацьких до війни йшли рівно. Йозеф приваблював пацієнтів тим, що міг взяти менше, ніж, наприклад, його тутешній колега й конкурент Лапідус, якщо це триматиметься в секреті. Тож трудився над роззявленими ротами, не покладаючи рук і майже без вихідних. За це відвідувачі відчували до лікаря довіру й знайшли в його особі такого собі сповідальника. Говорити з відкритим ротом неможливо, але Шацький у своєму кабінеті творив чудеса, й потім пацієнти часто затримувалися або запрошували свого дантиста кудись на каву, розповідаючи йому купу львівських секретів. Так з’явилася приказка: Шацького знає половина Львова, інших Шацький знає сам. Почувши фразу вперше, Клим подумав — перебільшення. Згодом мав безліч можливостей переконатися: дуже незначне.

Йозеф дійсно знав стільки, що міг би скласти конкуренцію Шехерезаді.[21]

І стількох, що міг би стати одним із кращих таємних агентів кримінальної поліції, аби захотів. Та це не відповідало його принципам, ділитися плітками міг лише неофіційно й з тим, з ким вважав за потрібне. А Кароль Лінда, коли ще служив у поліції, поважав погляди Шацького і волів докладати більше зусиль для отримання потрібних відомостей, аніж вимагати від цікавого дантиста порушувати ним же встановлені правила.

Цю рису в Йозефі цінували львівські злодії. Саме через дантиста один із кримінальних королів, Густав Сілезький, свого часу навів місток до Клима. Відтоді Шацький при потребі міг виконати неформальну місію зв’язкового: лише тоді, коли це бувало в інтересах пана Кошового.

До друга дантист звертався тільки так. Це бентежило, й не лише через різницю у віці. Та Шацький категорично заборонив «панькатися», вимагаючи, аби Клим звертався до нього тільки так. Справедливості ради, отак, із відгоном фамільярності, до нього могло говорити не так уже багато народу. Дружина частіше називала його на прізвище, натомість чоловік в очі та поза очі часто називав свою половинку фейгале [22].

Війна сильно вдарила по дружній родині Шацьких прямо й непрямо. Спершу їм, як і всім євреям, довелося тікати від погромів, котрі принесла з собою російська армія, зайнявши Львів без жодного пострілу. Потім, коли все трошки вляглося, зник старший син — Шмуль. Юнакові вдалося забратися разом із групою біженців. Потому, як росіяни залишили місто, від нього не було звісток, а про нього ніхто нічого не знав. Весь час, поки тут була російська влада, Шацькі тремтіли й без потреби не показувалися за межами Кракідалів. Звичайно, доглядати за зубами люди перестали, бо з’явилися значно серйозніші хвороби: дизентерія, сухоти, ледь удалося уникнути епідемії тифу, а що вже казати про вогнепальні поранення й каліцтва. Про розстріли на вулицях ліпше мовчати, як і про щоденну загибель на фронті. Засобів для існування родина не мала, й Естер почала прати в обмін на якісь продукти, а Шацький за подібну плату лікував, точніше — видирав бажаючим уражені зуби.