Розділ шістнадцятий Неспокій на лаврах

Неспокій на лаврах

— Лікар сказав, тобі пощастило. Вдруге так не буде.

— Як — отак?

— Щоб куля пройшла крізь плече навиліт, не зачепивши кістку. Вважай, проткнули тебе наскрізь, але дуже вдало.

— А чому вдруге? Хіба в мене знову стрілятимуть?

— Якщо знову втратиш голову й полізеш на рожен. Тебе не можна лишати самого, герою.

— То пощо лишила?

Магда закусила губу. В неї вирвалося, вона не хотіла показувати, що відчувала насправді. Вивчивши її за багато років, Клим уже знав: для гордячки це означає виявити слабкість. Отже, саму себе відчутно вдарити по шляхтянському гонору. Тим більше, що Кошовий був одним із дуже небагатьох, якщо взагалі не єдиним, хто знав таємниці пані Богданович. Вроджену шляхтянку вона, народжена в родині занепалих аристократів, майстерно вдавала, і якось настав момент, коли Магда дійсно в це повірила.

За два роки спільного життя він не раз відчував, як вона стримує бажання вихлюпнути образу. Адже, полюючи на Різника, мимоволі вивів її на чисту воду. Вона змушена була просити, аби Клим тримав усе при собі, хоч він зовсім не мав наміру користуватися раптовими знаннями. Можливо, у світі, де звикла обертатися Магда, чоловіки й могли використати це для шантажу, навіть змушуючи жінку лягати з собою в ліжко. Кошовому ніколи б не прийшло таке в голову, вона скоро зрозуміла й це, від чого злилася ще більше — той, котрий переграв її, не відповідав звичним уявленням про чоловіків. Магда не дозволяла собі права на помилку, а в стосунках із Климом припустилася відразу кількох.

Її ухід він вважав своєрідною спробою взяти реванш за те, що останнім часом проявляла слабкість й погодилася бути на других ролях.

Коли його привезли до шпиталю, Магда зайшла в палату разом із лікарем. Той оглядав рану, вона мовчала весь час, хіба кидала короткі «так» чи «ні». Щойно вгледівши її, Клим шарпонувся назустріч, та вражене плече пронизав різкий біль, він застогнав, потемніло в очах. Лікар суворо завважив не рухатися, потому діловито розпорядився промити й перев’язати рану і залишив їх.

— Так для чого пішла, коли мене не слід залишати без нагляду? — повторив, не дочекавшись відповіді.

— Я фігурально сказала. За тобою неможливо наглядати, Климентію. Ти постійно, скільки себе пам’ятаю, встряєш кудись, аби зіграти героя. Й потім спочивати на лаврах.

— Один раз я жорстоко поплатився через це. І потім, Магдо, сьогодні я найменше хотів вчинити щось героїчне. Не люблю воєн, а єдина прийнятна для мене битва — в судовій залі. Коли закон або на моєму боці, або навпаки. Тепер усе інакше. Закони нікому не потрібні. Тобто воєнний час перекреслив старі закони й створив нові, не завжди писані.

— Як тебе розуміти?

— Сам не знаю, — Кошовий спробував умоститися на ліжку зручніше, обережно притримуючи перев’язану руку. — Цими днями я вперше побачив отак близько тих, хто воює й проливає кров. Вони — вбивці, Магдо, і водночас герої. Їх возвеличують за те, за що в мирний час би засудили. Але при цьому чоловіки йдуть на фронт і готові покласти життя. Бо якщо не готовий, не розумієш того, краще визнати слабкість і сидіти вдома. І тут — черговий парадокс: таку слабкість багато хто готовий пробачити, хоч за інших обставин людину напевне б засвистали. Скажімо, не втрутився, побачивши, як грабіжники чи ґвалтівники напали на беззахисну жінку в темному провулку, — ганьба. Навіть тепер, коли містом ходити ще небезпечніше попри військові патрулі, подібне засуджується більше, ніж якби чоловік знайшов спосіб уникнути військової служби. Ніколи не думала над цим?

— Просто ми ніколи не говорили про таке. Все одно, до чого тут ти?

— А все просто. Мені тридцять вісім років. Я фізично здоровий чоловік, певний час боксував і цілком придатний для фронту. Попри це не знайшов у собі сили записатися добровольцем. Навіть коли у Львів зайшли росіяни, ми були в тилу, й війна гриміла десь далеко. Нині — тим більше. Тепер я побачив її впритул, Магдо. І мені кортить відвести очі. Мужчини, молодші за мене в середньому років на десять, часто — з незавершеною освітою, а то й зовсім без освіти, дивляться на мене зневажливо.

— Неправда. То ти собі навіяв, бо справді маєш якесь відчуття провини.