Розділ сімнадцятий Два втрачених кохання

Два втрачених кохання

Довго в госпіталі не тримали, як і припускав.

Магда все влаштувала. Хоч Климові кортіло вирватися раніше, її активність засмутила. Він спробував поговорити, в деталях пояснити те саме, що виклав цікавому Шацькому, взявши з того слово мовчати й не бовкнути навіть своїй Естер. Але Магда вкотре вийшла з розмови, підкреслюючи дистанцію й, як здалося Климові, власноруч зводячи між ними ще вищу стіну. Тож коли сказала згодом — лікар погодився відпустити непосидючого пораненого під його відповідальність, це прозвучало так, мовби Магда свідомо робить навіть їхні випадкові зустрічі неможливими. Адже поки він тут, вона не може, просто не має права після всього так відверто ігнорувати Клима. Щойно він повернеться додому, вони знову не перетнуться.

Кошовому не хотілося так думати. Він не бажав у це вірити. Проте розумів Магдине охолодження, хоч і не приймав її доводи й аргументи. Треба дати їй час, вирішив він. Та й собі не завадить усе краще обдумати. Тим більше, найближчими днями мав інші, нагальніші справи. Й чесно признався перед дзеркалом: навіть аби Магда зараз була тут, із ним, він усе одно б відсунув її на другий план.

Рана ще давала про себе знати, й він дав слово ходити на перев’язки по можливості регулярно. Це був, крім усього, додатковий привід побачити Магду, якщо влаштується так, що перев’язуватиме його вона. Втім, знаючи гонор пані Богданович, він не тішив себе надією. Коли вже затялася уникати його, зробить задля того все можливе. Ну нехай, перев’язувати рану треба.

Кошовий тримав зігнуту руку зафіксованою, для виходу з помешкання прилаштовуючи її поверх пальта на нескладну конструкцію з бинтів. Рухи від того втратили зграбність, та Клим і не збирався заходити в жодні авантюри. Навпаки, мав надію: за дні, поки валявся в шпиталі, все вляглося, заспокоїлося, виникли інші, не менш нагальні справи. Тож він може спокійно, не привертаючи до себе зайвої уваги, зробити нарешті те, чого так давно не міг.

Навідати Оксану Антонів — жінку, через яку все почалося.

Вибрався на Снопків зранку, перед тим абияк одягнувся й дав собі ладу — краще, ніж так, одна здорова рука робити не дозволяла. Револьвер конфіскували й досі не повернули, що Клим вважав не зовсім правильним, але в ситуації, що склалася, — цілком логічним. Хоч як не крути, цивільна особа під час війни не може носити при собі зброю, нехай навіть таке рішення суперечить питанням безпеки: коли, як не за подібних обставин, чоловік мусив би мати змогу захищати себе сам. Та й не буде користі від револьвера в критичній ситуації — без того стрілець не надто вправний, а коли вільно діє лише ліва рука, то й поготів.

Жовтень перевалив за половину, вже кілька днів тривало бабине літо, й перехожі вбралися легше, ловлячи останні теплі дні осені. Вийшовши й спустившись Личаківською зо два квартали, Кошовий теж розстебнув пальто й по-батярські збив на потилицю капелюха.

Таким, розхристаним і несерйозним, зустріла несподіваного гостя Оксана.

— Ви хто? — спитала грубувато, не впізнавши Клима відразу, та потім придивилася уважніше й насупилася. — А, згадала. Адвокат Кошовий, про вас тепер багато говорять.

— Хто?

— Всі.

— Йшов щойно через увесь Львів — на мене жоден не озирнувся. Дозволите зайти?

— Я вас не запрошувала й не чекала. І не блазнюйте, не личить героям, котрі кидаються на ворожі кулі.

— Пані Оксано, ви мене справді не чекали, бо не мав змоги домовитися про таку зустріч раніше. Щодо запрошення — то запросіть.

— З якої радості? — грудний голос вабив навіть тепер, коли молода жінка сердилася. — Мені ще надто боляче, аби отак запросто спілкуватися зі сторонніми. До всього я не розумію, чого ви хочете від мене.

Оксана далі тримала Клима на порозі.

— Якщо сторонній має намір довести, що Захар Ладний не вбивав вашого коханого, цієї причини досить, аби ви погодились на розмову?