Розділ п’ятий Втікач і заручник

— Досить! Я вже чув ось від нього! — дуло вкотре ткнулося Кошовому в голову. — Я не бачу жодної людини, яка взяла б мій бік! Вислухала мене, зрозуміла, повірила! Вам усім кортить засудити першого-ліпшого! Того, кого зручно посадити й заразом виваляти нас, стрільців, у лайні й багнюці! Я не дам цього зробити, не дам! Я стану за нашу честь, чого б не вартувало!

Ладний знову перейшов на гасла, і враз Кошовий відчув: підказка десь тут, у патетичних вигуках. Якщо хочеться знати, що рухає стрільцем, треба слухати їх уважніше. Клим навіть на короткий час перестав зважати на своє невигідне й незручне становище.

Десь від когось чув щось подібне. Або читав. Або…

— Це не ти! — вирвалося з хрипом.

Стрілець нарешті звернув на заручника увагу.

— Ти про що кажеш?

— Пусти…

Дивно, та Захар трохи послабив тиск.

— Ну?

— Не ти говориш, — не вимовив — викашляв Кошовий, далі не маючи змоги дивитися перед собою. — Ти так не думаєш, хлопче. Тебе навчили. Накрутили.

— Еге ж, накрутили! Вся ця цісарська влада накрутила! Весь цей поганий режим! Не робіть тут із мене дурне теля! Пропустіть, розмову скінчено!

Рука знову сильніше здавила горло, трохи ускладнивши дихання.

— Чого ви хочете? — директор тюрми тепер знизив тон.

— Глухий? Вийти звідси!

— Як саме?

— Через браму! Як вільна людина!

— Ви вийдете через браму. Далі?

— Підженіть до тюрми коляску. Першу-ліпшу. Я маю поїхати чимдалі. Як захочу — дам про себе знати! Пан адвокат не матиме претензій, вірно?

— Так… — прохрипів Клим і зараз не брехав.

— Втеча з тюрми вважається злочином, коли тікає винуватий. Я не скоїв жодного злочину. Хіба — убив дев’ятнадцять солдатів російської царської армії. Це назвали подвигом, за це нагородили. Більше ні в кого не стріляв. Отже, те, що я в тюрмі, — помилка. За неї відповідатиме хтось, не я. Або — не відповідатиме. Ні з ким не судитимусь, якщо не судитимуть мене. Ось мої вимоги, пане начальнику.