Розділ п’ятнадцятий Маленька війна на околиці Львова

Маленька війна на околиці Львова

Магда мала свій ключ, та забула його на креденсі.

Дивно, як могла залишити, бо двері ж зачинила по собі. Мабуть, така в неї тепер гра — не відчиняти, а наполегливо стукати. Розуміє, що була не права, та гонор переважує, тому хоче, аби Клим сам відчинив, запросив зайти ще й перепросив Бог знає за віщо. Коли так, він не гордий, прийме її правила, аби лиш Магда повернулася і все стало як раніше.

Стукіт усе сильніше вривався в сон, і Кошовий нарешті розліпив повіки, кліпаючи очима й не відразу зрозумівши: її нема. Ранок лиш набуває сили, а в помешкання ззовні хтось наполегливо добивається. Сівши на канапі, він труснув головою, проганяючи рештки хай короткого, зате міцного сну, критично оглянув себе, пожмаканого, й почовгав відчиняти.

На порозі побачив невисокого худого й такого самого неохайного батяра. Таких до війни поліціянти зупиняли на вулицях просто так, уже через вигляд. Вони ще нічого не встигли вшкварити й, можливо, нині навіть не мали таких намірів. Проте не звертати на них увагу стражі закону й порядку не могли собі дозволити на службі. Тож починалася нудна гойдалка, коли поліцай і підозрілий тип кожен зі свого боку намагався зрозуміти причину затримання. Зрештою поліцейський відступався, сторони розходилися, а перехожі ділилися на два табори обурених. Одні бурчали, що батяра відпустили, інші — що львівська варта зовсім втратила сором, чіпаючи на вулиці серед білого дня людей без видимої причини.

Ранній візитер мовчки торкнувся двома пальцями краю кашкета. Потому, так само не зронивши пари з вуст, витягнув із внутрішньої кишені коричневого штучного пальта складений вчетверо клаптик паперу. Розгорнувши, Клим пробіг послання очима й машинально запхав собі в кишеню. Та посильний щось мукнув, простягнувши руку. Аж тепер Кошовий прозрів: зрозумів, хто перед ним. Кілька разів чув про Німого Томка, найбільш довірену з усіх осіб львівського дна — йому доручали тільки великі таємниці, бо нічого не міг говорити від народження, так само був неписьменним й, звісно, не вмів читати. Навіть попавшись, Німий Томко все одно не зміг би нічого виказати, хай би там як поліція не билася з ним. Все, у що був утаємничений, помирало в ньому для всіх назавжди.

Кошовий гмикнув, повернув папірчик. Тут же, при ньому, не сходячи з місця, Німий Томко поклав послання до рота, старанно прожував, ковтнув, гикнувши при цьому, й знову простягнув руку. Довелося повертатися по гаманець: такого важливого кур’єра за неписаними законами оплачував той, до кого його посилали. Причому скупитися тут не слід, і Клим, хоч останнім часом з грішми стало сутужно, не пожалів двадцятки. Віддавши честь на прощання, посланець застрибав сходами вниз. А Кошовий повернувся до себе, причинивши двері, і спробував уявити бодай приблизно, в який спосіб Єжи Тима зробив те, чого вимагали менше дванадцяти годин тому, скількох поставив на ноги і чи не насторожив такий активний рух випадково кримінальну поліцію, жандармів і, що важливіше, самого фігуранта.

У двері знову постукали, в тій самій манері.

А оце вже занадто! Німий Томко хоч не говорить, зате все чудово чує.

— Здається, я доста заплатив! — гаркнув Клим, рвонувши на себе двері.

— Кому? — перепитав здивований Зінгер, щільніше запахнувши домашню куртку й звичним жестом поправивши ярмулку на плішині. — Швидше цісар переможе російського царя, ніж від вас дочекатися платні.

— Перепрошую. То я не до вас. А щодо платні, пані Зінгере, ми не раз погоджували.

— Так. Але ще ми, здається, домовлялися: жодних сумнівних осіб у будинку. Особливо — тепер, коли часи непевні й не знати, кого ліпше не пускати в браму, — мовив домовласник. — Колись чужих не пускав Бульбаш, і двірником, ви знаєте, я був більш ніж задоволений. Коли він утік із росіянами, нового собі дозволити, як ви знаєте, ми з пані Зінгеровою не можемо. Власне, через таких, як ви, пане Кошовий.

— Даруйте, до чого тут я?

— Бо ви ж не платите вчасно! — вигукнув той, наче зробив відкриття. — Тож кожен пожилець надалі сам має відповідати за безпеку інших! А ви дозволяєте батярам заходити всередину вже зранку! Глядіть, такі повертаються, й добра від них не дочекаєтесь!

— Ох, пане Зінгере, — зітхнув Клим. — Запевняю: вам точно нема кого й чого боятися. Коли вже почали про відповідальність, то я й відповідаю за тих, хто сюди приходить.

— Нині кожен відповідає за себе, — зазначив домовласник філософськи, подумав і додав: — І то не завжди. Прошу врахувати мої побажання, пані Зінгерова хвилюється.

Не бажаючи дискутувати далі, він пішов, а Кошовий, знизавши плечима, знову зачинив двері. Хай би як це не виглядало, думки про Магду відійшли далі. Їхнє місце зайняли інші, нагальніші, й Климові тепер слід було діяти швидше. Абияк навівши лад у одязі й нашвидку заваривши каву, замінивши сніданок нею та першою ранковою цигаркою, він переконався, що револьвер на місці, й поквапився в притулок на Скарги.

Арсенич чекав там і, на відміну від цивільного Клима, був підтягнутим, чисто поголеним, виглядав відпочилим. Хоча червоні очі видавали: або не спав цю ніч, або спав так само погано. Та втоми не показував, випромінював готовність до бою і, що вразило Кошового найбільше, вже сидів і курив, готовий до виходу. Ніби знав, що новий товариш з’явиться за мить, тож зібрався, аби довго не баритися. Клим спішив, перейшовши по ходу на біг підтюпцем, і мусив відсапатися, аж потому видати: