Розділ п’ятий Втікач і заручник

На короткий час запала тиша.

— Я перекажу, — почувся нарешті голос Герцога.

— Потім перекажете! Коли я буду далеко звідси! Пропустіть, ну!

І вкотре всі довкола замовчали. Кошовий заплющив очі.

От натура погана, подумав про себе. Дуло біля скроні, божевільний стрілець завіграшки спустить курок — а в голові все одно не ті думки крутяться, якісь комбінації… Є, десь же є пояснення такому вчинку…

— Пропустіть, — почув розпорядження директора.

Зітхнув із полегшенням.

Видих вирвався, змішався зі свистом.

Сходами й переходами вони й надалі рухалися боком.

Виходу більше не перешкоджали, і коли нарешті прочинилася тюремна брама, Кошовий заплющив очі — за цей час встиг відвикнути від сонячного світла. Тут Ладний зупинився, роззирнувся, розтиснув ліву руку, сказав спокійно, ніби й не зривався кілька хвилин тому:

— Можете стати рівно, пане Кошовий. Але дурниць не робіть.

— Яких?

— Таких, як у камері. Не думайте напасти на мене. Вам нічого не загрожує, справді. Вже трохи лишилося.

Клим випростався, потираючи надушену шию вільною рукою.

Зараз вони стояли на хіднику перед тюремною стіною. Із заґратованих вікон витикалися світлі ганчірки на знак підтримки й захвату. Зсередини також щось кричали, та чулося не так, як у коридорі. Півколом стояли озброєні наглядачі, вже добігали поліцейські, в кінці вулиці Кошовий помітив військових. Дивне видовище привабило перехожих, і тепер вулицю перегородив чималий натовп роззяв.

— Я гарантую вам життя, якщо ми виберемося звідси, — пообіцяв стрілець. — Ще раз перепрошую за виставу.

— То це була вистава?

— Лише в частині моїх погроз убити вас. Хоч не згоден із вами.

— В чому?

— В усьому, пане Кошовий. Ви не збиралися мене захищати.