Розділ дванадцятий Старшина Арсенич

Старшина Арсенич

Підозри підтвердились — між ними виросла стіна.

Клим переночував на канапі. До того Магда вийшла кілька разів, але розмова не задалася. Облишивши спроби шукати примирення, поки не стануть зрозумілішими глибинні причини раптової сварки, він, уже за звичкою, випив перед сном три келишки наливки, викурив міцну самокрутку й вклався спати.

Ранок мудрішим за вечір не виявився. Магда трималася підкреслено чемно, навіть виявила не властиву раніше надмірну турботу, ледь не силоміць запхнувши йому горня кави. Потому перевдягнулася, вперше за два роки демонстративно зачинившись, і пішла, кинувши на прощання щось коротке й холодне.

Але Кошовий ненавидів себе в той момент не за те, що дозволив сварці статися. Його мучило інше: загнана далеко всередину втіха, що лишився наодинці зі своїми думками. Й тепер має повне право не звітувати нікому, куди й для чого пішов. Тим більше — не ділитися думками, котрі, як виявилося, можуть роздратувати Магду й викликати, на його щире переконання, не зовсім адекватну реакцію.

Рішення вибратися до Роздолу, куди стрільці напевне подалися маршем ще вчора по обіді, після поминок, прийшло вночі, коли крутився в очікуванні сну. Старшина Арсенич, людина зі шрамом, чийого імені Клим не запам’ятав, виринув у цій справі зненацька, і щось підказувало: він таки відіграв певну роль. Ланцюжок, як розраховував Кошовий, потягнувся від Гірняка. І нехай збільшився на одну ланку. Все одно рано чи пізно він дістанеться кінця й побачить того, хто його тримає.

Баламута.

Раніше Кошовий уже назвав його так. Але остаточно визначення визріло само собою теж цієї ночі. Тепер Клим не уявляв собі інакше того, хто вправно, з віртуозною майстерністю сіпає за невидимі ниточки людей, каламутить, баламутить. А ті, кого він збиває з пантелику, не підозрюють, що перетворилися на ганчір’яних маріонеток, змушених проти волі грати п’єси чужого театру.

Сидіти з цим усім удома й переливати з пустого в порожнє Кошовому не дозволяла діяльна натура. До всього, атмосфера власного помешкання тиснула на нього вперше з того часу, як він побачив у спальні мертве тіло нареченої. Розбрат, а особливо — чітке усвідомлення неможливості примирення найближчим часом, справляли не менш гнітюче враження, бо, як три роки тому, охопило відчуття раптової втрати. Заспокоївши себе тим очевидним фактом, що Магда, на відміну від Басі, жива й вони неодмінно порозуміються, Клим докурив цигарку, вдягнувся й вийшов. Уже на сходах хлопнув себе по лобі, повернувся, витягнув з облаштованого в креденсі сховку револьвер, перевірив, чи заряджений, засунув у кишеню.

Всяке може статися.

Зараз Климові найменше хотілося бачити когось на кшталт Василя Громнишина й заходити в безкінечні розмови про долю України. Але більш як дворічний досвід тісної співпраці зі своєю спільнотою підказував: сховатися від її активних діячів неможливо, хіба спакувати речі й забратися зі Львова чимдалі, осівши в місцевості, де живе дуже мало людей. Тож вирішивши покластися на долю, тобто — як буде, так і буде, дістануть — значить дістануть, Кошовий подався в єдине місце, де міг відчути себе затишно: в контору на Шевську.

Не чекав там появи Йозефа Шацького.

Та дантист у незмінному старому капелюсі прогулювався поруч, заклавши руки за спину. Вгледівши Клима, поспішив назустріч і, не привітавшись, що для нього не властиво, випалив:

— Пане Кошовий, я знову хочу бути вам корисним! Мене мучить совість, маю намір реабілітуватися!

— Добрий ранок.

— Йой! Так-так, добрий ранок! Перепрошую, в мене в голові все заплуталося. То як, починаємо?

— Що починаємо? — зітхнув Клим.

— Будь-яку справу! — випалив Шацький. — Моя Естер нічого не знає про причину, яка затримала мене у вас на цілу добу минулого разу. В тому ваша велика заслуга, і ви, дослівно, врятували мене.

— Не перебільшуйте.