Розділ «Львів, листопад 1916 року, вулиця Личаківська»

вулиця Личаківська

За вікном сіяв дрібний листопадовий дощик, і настрій сумне видовище навівало відповідний.

Клим стояв спиною до гостя, у давно не праному, пожмаканому домашньому халаті, вбраному поверх штанів та світлої сорочки, котра теж за ці два дні втратила представницький вигляд. Кошовий не виходив із дому, бо останні новини відбили будь-яке бажання бачити знайомих. Кожна така зустріч прогнозовано вилилася б у обговорення останніх подій, а неможливість вплинути на них перетворювалася на товчення води в ступі. Перший день пив і курив крупно посічений міцний самосад, роздобутий у стрільців, серед яких здобув доброї слави. Заснув, не роздягаючись, і весь учорашній день відлежувався. Небажання потикатися в місто зробило гарну справу: тут не залишилося й краплі алкоголю, а послати за ним не було кого. Тож Клим протверезів і нудився, час від часу поривався щось писати, потім рвав папір на дрібні клаптики, викидав у кошик для сміття, а один із останніх зібгав у жменю й жбурнув за вікно.

Та все одно не вдалося ховатися довго — життя увірвалося в особі Василя Громнишина, настрій якого був на диво піднесеним.

— Ви маєте щось сказати! — кричав він, махаючи позавчорашньою, від четвертого листопада, газетою. — Ні, ми всі, пане Кошовий, повинні щось заявити на це! Ми вже пишемо відозви до цісаря! То є зрада українців, котрі клали життя за імперію на фронті! Я не здивуюся, якщо там попрацювали польські емісари! Нас віддають під контроль поляків, хіба такої автономії ми прагнули? Тепер мене послухають, нарешті послухають! І це добре!

— Зате тепер не маємо нарешті ілюзій. Визнаємо ми те чи ні, але агенти на кшталт Романа Гірняка чи як його там насправді свою справу зробили добре. Поляки тут ні до чого, пане Громнишин. Вони лише скористалися нагодою.

— Між іншим, я ніколи не довіряв так званому Гірняку! Вголос, при всіх називав його провокатором!

– І що дав ваш шум? Не шукайте причин, пане Василю. Думайте про наслідки.

— Мав розмову зі стрілецьким командуванням. Рішення Відня про утворення самостійного Польського королівства на теренах, звільнених німецькою армією, є ганьбою та зрадою. Так вважають усі. Берлін та Відень розподілили Східну Галичину за нашою спиною, зробивши ставку не на тих, хто клав життя під австрійськими прапорами! Спершу — відозва, потім — військовий похід!

— З ким тепер воюватимемо? — в Климовому голосі бриніла втома. — Куди підуть стрільці, на Берлін чи на Відень? Легіон займе кругову оборону під чиєю орудою? Та й досить мітингувати тут, пане Громнишин. Від того хоч як користі мало.

— А від того, що ви, пане Кошовий, усунули самі себе від суспільного життя, хіба більша користь? Пф-ф-ф-ф! Беріть себе в руки, на вас чекає… Ні! На нас усіх чекає дуже багато роботи! Ми не здамося, ми продовжимо боротьбу!

— Хіба докричитеся, що Легіон оголосять поза законом, — зітхнув Клим.

— То що ви пропонуєте? Проковтнути ось це? — рука Громнишина знову потрусила газетним аркушем у повітрі.

— Не робити різких та передчасних заяв, це щонайменше. Цісар уже все вирішив, і жодні відозви, а тим більше — спроби збройного повстання нічого не поміняють у кращий бік. Ви поради хочете? Зараз варто витримати удар.

— Та скільки ж можна нас бити! Ми без того втратили кращих у цій війні!

— Сумно, але втрати будуть і надалі. Війна триває, отже, втрати будуть щодня. Тож краще звести їх до мінімуму. Хоча… як вимірювати мінімум, якими мірками… Не знаю, — Кошовий повернувся до вікна спиною, вперся руками об краї підвіконня. — Прийшли почути мою думку? Вона важлива для вас? Чекати, пане Громнишин. Не розпорошувати сили. Війна набридла всім, два роки виснажили всі сторони, і нам краще чекати слушного моменту, аби почати діяти. Позитив — ми знаємо, що варто надіятися тільки на себе. Ставку на Росію не робили ніколи, хіба москвофіли, та доля їхня сумна. Австрія показала свої інтереси, Німеччина теж на нас не зважає. Так, тепер поляки у фаворі. Але це не означає, що треба сторчголов кидатися в бій, наперед знаючи печальний фінал. Згодні?

— Згоден, — кивнув Громнишин. — Ось тепер згоден із тими, хто вважає подібні погляди не інакше як позицією страуса! Ви пропонуєте засунути голову в пісок, випнути, перепрошую, дупу і отак стояти, чекаючи, поки все саме по собі зміниться. Не буде так. Ось побачите — не буде!

Жбурнувши газету на стіл, він знову фиркнув, гордо підніс підборіддя й залишив помешкання, грюкнувши дверима.

У Кошового справді не було однозначної відповіді. Хіба два попередніх дні подумки признавався своєму відображенню в дзеркалі: розчарування величезне, відчуття великої поразки дуже сильне, воно муляло й відбивало бажання робити далі будь-що. Розумів — не вихід, найближчим часом слід визначитися й обрати для себе спосіб подальшого життя й діяльності. Та все одно відтягував момент: надто виснажила десятиденної давнини гонитва за Баламутом, котра у світлі останніх подій тим більше виглядала марною.