Розділ четвертий Інший спосіб вийти з тюрми

— Спалив.

Це прозвучало просто й буденно.

— Для чого?

— Хтось почув про мої записи від Франка. Не скажу, хто, не має значення. Чоловік хотів купити в мене мої роздуми, розумієте? Платив гроші, ніби я жебрак нужденний і торгую думками. Аби попросили — слово честі, віддав би для доброї справи. Хай би люди читали. А так — ні. Розлютився і кинув у комин.

Клим наморщив чоло, впорядковуючи почуте.

– І ось тепер знову почали вести щоденник?

— Що б із того вийшло — не знаю. Кортіло занотувати все, що відчував. Як раніше. Знаєте, у госпіталі й потім письмо навіть полегшувало біль.

— Щоденники ведуть у товстих зошитах…

— Так, але в мене під руками був лише письмовий папір. І потім, ще не знав, чи щоденник заведу, чи просто вихлюпну думки.

— А вашими думками заволоділо вбивство Косацького?

— Намір такий був. Справді. Проте, не повірите, пане Кошовий, — щойно написав про таке, він зник, — Ладний хукнув у повітря, підкинув долонею невидиму повітряну кульку. — Випарувався. Біль лишився.

— Біль?

— Я коли писав, остаточно зрозумів — утратив Оксану. Що міг зробити, як вона вже давно з тим інженером. Вона єдина не зустріла мене як героя. Злякалася, побачивши живого, розумієте?

— Спробую. Ви погрожували їй?

— Оксані? Та Боже збав! Поговорити не міг, то інша справа.

— Вона уникала?

— Більше я. Хотів розмови, серйозної, раз і назавжди. Й усякий раз здавав назад. Потім, оці всі бари, де тебе знають, хочуть пригостити… Я зазвичай не вітаю це. Але тут вирішив: хай хоч хтось мені радий, слухає мене, поважає, хоче бачити. Тому й дозволяв.

Кошовий потер перенісся.

— Вчора ввечері ви почали писати щось на кшталт інтимної сповіді. Розмова з самим собою, лист до себе — вірно?

— Ви красиво це все назвали. Мабуть, так і є.