Розділ шістнадцятий Неспокій на лаврах

— Та й мені нема, що ще вам сказати, — мовив Клим.

Підхорунжий Снігур звичним рухом поправив пасок.

— Жаль. Шкода, що не можемо порозумітися.

Він вийшов першим, Громнишин — за ним, і зараз нагадував поведінкою ординарця при офіцерові.

— Цікаво, за які заслуги вас отак ушанували.

Марек Віхура почухав пучками лівої руки кисть правої, потім обвів правицею палату.

— Вона невеличка. У Бригідках камера більша.

— Усе одно. Навіть офіцери на таке не можуть розраховувати.

— Чому ж? Вищі офіцери — так. У них навіть персонал окремий.

– І все ж таки.

— Не знаю про свої заслуги, — Клим знизав плечима. — Вирішував лікар. Я протестував, бо рана не дуже серйозна. Тим не менше.

— Пані Магда доклалася, не інакше.

— Або лікар передбачив, що до мене сюди ходитимуть сторонні частіше, ніж до інших. Тому мене й ізолювали сюди. Знаєте, я б краще лежав разом із людьми, в загальній палаті.

Віхура розстебнув пальто, відмахнувся.

— Пусте воно насправді. Яка мені різниця. Звісно, так ліпше. Не треба просити сторонніх залишити нас сам на сам. Не викличу ж я вас до себе. А питань багато.

Комісар завітав на другий день після пригоди, й весь цей час Клим переймався, чи не трапилось чогось. Бо, враховуючи обставини, поліція мала б допитувати його вже за кілька годин після перев’язки. Побачивши традиційно незадоволену Віхурину пику, він навіть заспокоївся.

— Знову ви там, де не треба, — буркнув комісар, присідаючи на ослін.

— Зате зробив що треба. Тобто ми зробили.

— Мусили поставити до відома хоча б мене. А поліція б дала справі хід далі. Того стрільця, Овчара, злапали б живим.

— Не певен. Вибачте — справді не впевнений, з усією повагою до поліцейської служби й вас особисто. Вбивця, як я розумію, останніми днями був постійно напруженим. Увага від того посилилася, відчуття загострилися. Овчар унюхав нас, пане Віхуро, без жодних перебільшень. Так поводяться хижаки, загнані мисливською облавою.