Розділ шістнадцятий Неспокій на лаврах

— Про що мова?

— Захар Ладний все одно лишається зрадником. І в наших спільних інтересах, заради успіху української справи відійти від усього того чимшвидше.

Кошовий мотнув головою:

— Нічого не розумію. Пане Снігур, мабуть, в поліції є вже всі докази того, що чоловік, якого сьогодні застрелив Арсенич, російський агент. Вчора це були лиш здогади старшини, припущення. Нині і він, і я переконані — не помилилися. Даруйте, не можу вам розказати всього. Зокрема, як вдалося знайти Федора Овчара. Бо люди, котрі шукали, вирахували його досить скоро. Збіглися підозра Арсенича і результат пошуку. Якби десь сталася помилка, він не почав би стріляти. Треба дізнатися, з якого дива, але тепер це другорядне питання, панове. Важливіше, змушений повторитися — прямий зв’язок того, що сталося, з діяльністю російської агентури.

Підхорунжий хитро примружив око:

— Справді? А ви не думали, пане Кошовий, чому раптом оця москальська агентура кинула сили, аби витягнути Ладного з Бригідок і потім зухвало вбити? Друже мій дорогий, поки його не арештували за вбивство інженера Косацького, все було добре. Нашого героя, котрий впав у депресію через сердечні справи, почали вправно обробляти вороги. Ось вам природа тих книжечок та листівок, які в нього знайшли. Аж раптом він потрапляє за ґрати. Є небезпека — заради того, аби вийти на волю, викаже всіх, з ким вів оті небажані справи. Тому все й закінчується так трагічно.

— То є правда, — вставив Громнишин. — Ми з паном Михайлом багато говорили. Небезпека для стрільців, а отже — для нашої спільної справи, ніде не поділася. Тому дуже просимо вас, пане Кошовий, облишити цю справу й не викликати вовка з лісу.

— Ох, панове. Я в шпиталі, лежатиму тут якийсь час. Тож не зможу звідси, з палати, займатися цим фізично. І ваші страхи, пане хорунжий, даремні. Хай і мають раціональне зерно.

— Тобто?

— Широкий загал не знає подробиць, які щойно повідомили мені ви. Навіть для тих, кому наші справи байдужі, Захар Ладний лишився героєм, якого вбив ворожий агент. Самого агента теж знищив січовий стрілець. А під час війни перемога над ворогом, хай маленька, переважує побутове вбивство. Про злочин, у якому підозрювали Ладного, вже, здається, не згадують. Тож не викликайте вовка з лісу.

На цих словах Снігур накреслив перед собою вказівним пальцем невидиму горизонтальну лінію, підводячи під сказаним риску.

— Про якого вовка, даруйте, промовка? — Клим відчув кипіння всередині й насилу стримав себе: — Ви досвідчена людина, пане хорунжий. Військовик. Маєте розуміти — Ладний навряд чи став єдиною жертвою російської пропаганди. У такий спосіб напевне обробляють десятки, а то й сотні наших людей. Причому шукають розчарованих, втомлених та збентежених не лише серед стрільців, котрі все ж мають мотивацію воювати, а й серед звичайних мирних громадян. Забули хіба, що русофілами свого часу були не так політики й церковники, як пересічні прості люди. Хоч нашого двірника візьміть, Гната Бульбаша.

— Москвофільство як рух відійшло, — відрізав Снігур.

— Так-так, пане Кошовий, — заквоктав Громнишин. — Тут, у Галичині, цього наковталися по горло за дев’ять місяців.

— А у вас, на Буковині? — парирував Клим, дивлячись на хорунжого. — Я не сліпий і не глухий. Звідти доходить чимало інформації. Чернівці були під росіянами й зазнали від них того самого, що й Львів. Проте все одно знаходяться навіть не окремі особи, а цілі спільноти, готові й надалі вітати царя-батюшку. Є дивне переконання, панове: мовляв, треба перестати опиратися, і війна швидко скінчиться. Всюди, куди зайшла російська армія, запанує мир та злагода.

— Брехня, — процідив Снігур.

— Ми з вами знаємо. Але дехто вірить. Нема на те ради. Ось чому замовчувати випадок із Ладним неправильно. Навіть недалекоглядно, якщо не сказати — небезпечно.

— Однак кидати тінь на січових стрільців у такий непростий момент ще небезпечніше. Наполегливо прошу мати це на увазі.

Громнишин розвів руками:

— Нема чого додати, пане Кошовий. Згоден, долучаюся.