Розділ шістнадцятий Неспокій на лаврах

У цей самий час назустріч йому зайшов Михайло Снігур.

Якусь мить чоловіки дивилися один на одного. Потім Гірняк зробив крок праворуч, даючи Снігуру пройти, і не вийшов — чкурнув, нагадавши цим не качура, а сполоханого зайця. Підхорунжому до нього не було жодного діла, навіть не озирнувся. Зате Громнишин знову тупнув, тепер уже іншою ногою, й показав на порожню дверну пройму.

— Що той пан собі дозволяє? Він нищить нашу справу докорінно! Через таких, як цей… цей… навіть не можу назвати його на ім’я… Для чого ви з ним узагалі спілкуєтесь, пане Кошовий? Яке йому діло до наших справ?

— Пане Василю, не знаю, яка кішка й коли пробігла між вами. Та зараз саме ви показуєте приклад хибної поведінки.

— Перепрошую, але — чому?

— Бо ви ж нарікаєте на постійне чублення українців між собою. Ми з’їмо один одного раніше, ніж наші вороги нас. Хіба це не ви казали?

— Дослівно так — ні.

— Так я не тверджу, що дослівно. Подібні погляди мають місце, і вони правильні. Лиш ми такі мудрі на словах. Як доходить до діла, гриземо один одного.

— Пане Кошовий, той чоловік є провокатор! — вигукнув Громнишин. — Ви читали його публікації? Читали? Ще й підписується всякий раз інакше! Я міг би заплутатися в його псевдах, та стиль же не зміниш! У той час, коли наша спільнота гуртується й прагне домогтися від Відня виконання обіцянок про політичну автономію, він та подібні до нього радикали шукають найменший привід облити Відень брудом! І лайном, пане Кошовий, так, лайном! Цензура без того позакривала чимало видань. «Українське слово» ледь животіє через ті штрафи. А цей, — палець знову націлився на двері, — лиш підливає олії у вогонь! Крутиться на Пресовій квартирі, всюди встромляє свого носа, завжди йому до всього є діло!

— У нього така служба.

— Не виправдовуйте свого приятеля!

Громнишин утретє тупнув, а Снігур кашлянув, звертаючи на себе увагу:

— Пане Василю, ми не за тим прийшли.

Той стрепенувся, мов прокидаючись.

— Так-так, пане Михайле. Зрештою, згаданий добродій не вартий нашої уваги. Шкодить справі, але…

— Радикали так само не зайві, — буркнув підхорунжий. — Часом від них навіть є користь. Таких меншість, тому на їхньому фоні ми, помірковані, виглядаємо краще.

— Звісно, — підхопив Клим. — Кілька днів тому він переконував мене, що вбивство Ладного вигідне полякам. Мовляв, вони все облаштували так, аби кинути тінь на стрільців та дискредитувати їх. Сьогодні вже розуміє — все влаштували росіяни, й досить легко це прийняв. Пан Роман — поінформований чоловік. Хай не простий, колючий, та сприймає розумні аргументи.

— Забудьте ви про нього! — знову почав заводитися Громнишин, та Снігур зупинив його поглядом, і той лише видихнув: — П-ф-ф-ф-ф!

Потому підхорунжий глянув на Клима, мовив:

— Ваша мужність варта поваги, пане Кошовий. Ви допомогли виявити й знешкодити ворожого агента. Належну оцінку цим діям ще дадуть. Та вони не перекреслюють головної помилки, на яку я вказував вам раніше.