Розділ шістнадцятий Неспокій на лаврах

Вийшла, залишила його.

По обіді відвідувачі пішли чередою, заважаючи обдумати почуте.

Спершу не зайшов — увірвався Роман Гірняк. Свій виразний ніс-качечку тримав гордо, немов усе, що сталося, є його персональною заслугою. Зазвичай різкий на словах, але стриманий, навіть дещо скутий, коли доходило до дій, зараз газетяр кинувся до Клима й спробував обійняти. Той заледве встиг виставити здорову руку, та все одно спокій було порушено, плече відгукнулося болем. Він скривився й не стримав стогону, на що Гірняк відразу вигукнув:

— Нема кого й чого соромитись, пане Кошовий! Наші герої мають право на бойові рани!

— Та ну вас, пане Гірняк. Яка бойова, до біса, дурна швидше.

— Досить уже нам, українцям, цінити себе низько! — гаркнув газетяр. — Слухайте, ви допомогли знешкодити небезпечного ворога! З січових стрільців зняті всі підозри, бо Ладного підступно й нахабно застрелив російський агент! А інший герой впорався з ним! Щоправда, він тепер сидить за ґратами…

— Чекайте! Арсенич — за ґратами? Нічого не розумію.

— Багато хто збентежений і обурений. Та нічого, ми, громада, ще скажемо своє слово. Українське, можете не мати сумнівів. Відповідна газета вже готує гостру публікацію про те, як цісарська влада гнобить українських героїв. Замість шанувати та всіляко підтримувати, їх звинувачують у тому, що стріляли в місті на вулиці посеред білого дня! Скажіть, то не абсурд?

— Мабуть.

— Чекайте, — Гірняк зиркнув на Клима підозріло. — У вас є сумніви?

— Старшина діяв правильно. Проте він не служить у військовій поліції. Отже, не має повноважень, хай і формальних, починати стрілянину.

— Навіть коли стріляють у нього? Подвійний абсурд! Ви на чиєму зараз боці, пане Кошовий?

— На боці закону. Чи забули, для чого прийшли до мене не так давно? Аби вмовити витягнути Ладного з Бригідок. Ви шукали фахового правника. Закон для всіх однаковий. Захар теж убив людину.

— Але не ворога! То різні речі! Вчіться розрізняти, пане правник! — настрій Гірняка різко помінявся. — Ви є лібералом, намагаєтесь знанням законів прикрити власну м’якотілість. Ви й подібні до вас заграють із владою, демонструють лояльність там, де цього не треба робити. Взагалі — тільки радикальні дії, пане Кошовий! Інакше всі зусилля підуть у пісок, до нашої спільноти й надалі будуть ставитись, як до прохачів. А ми вимагаємо, ми мусимо вимагати! Все інше прочитаєте в «Українському слові»! Й робіть висновки. Визначайтеся, з ким ви.

— Хіба не ясно? Забули, хто мене підстрелив і чому я тут?

— Я пам’ятаю. Ви, — він тицьнув у Клима пальцем, — ще остаточно не усвідомили. Спочиваєте на лаврах, стали героєм. І не свідомі того, що надалі маєте більше прав та можливостей тиснути й вимагати. Вже з інших позицій.

— Не розумію я вас, пане Гірняк, — признався Кошовий.

Газетяр насупив брови. Витримав паузу, почав готувати черговий спіч. Та не встиг — у палату, постукавши й не дочекавшись дозволу, зайшов Василь Громнишин. Побачивши Гірняка, він спохмурнів і, вочевидь, забув, для чого прийшов. Повернувся до нього всім корпусом, стиснув кулаки й навіть тупнув ногою. Проте нічого не сказав, добирав слова, відкритий рот ворушився, не пускаючи поки пари з вуст. Натомість Гірняк немов передбачив, що саме має намір закинути йому опонент, — випнув груди й розправив плечі, всім своїм виглядом показуючи: на Громнишина дивиться зверхньо.

— Зрозумієте. Аж таким дурним та недалеким не є. На відміну від декого. Чекайте, ми ще повернемося до розмови. І я доведу вам правдивість своєї точки зору.

Змірявши нового візитера гарячим поглядом, пропаливши наскрізь, Гірянк гордо повернувся й, не прощаючись, ступив до дверей.