Розділ шістнадцятий Неспокій на лаврах

Напередодні посварився з Тимою, нажив собі ворога за короткий час.

Голова знову пішла обертом, а вміст створених уявою шухлядок перемішався.

— Нема чого сказати? — поцікавився Віхура.

— Мушу подумати, — голос прозвучав глухо.

— Власне, я нічого не вимагаю. Все одно стрілянина на Ясній — не парафія кримінальної поліції. Хотів дещо з’ясувати для себе. Бачу, ви теж заплуталися. Проте все воно деталі, — тепер комісар почухав праву кисть. — Щодо інших справ, зокрема, вбивство Косацького, то мої агенти вже довели її до фіналу. Маємо наступне, — він відійшов від вікна. — Вдалося відстежити й відтворити шлях, яким Ладний у той день ішов на Снопків, до будинку інженера. Не забули, що затримали його напідпитку? Так ось, питних закладів по дорозі не дуже багато. Йшов стрілець пішки. Вояка запам’ятали всюди, де він заходив, а в одному місці навіть пригостили задурно.

— Що з того?

— Пане Кошовий, ви мудра людина й досвідчений адвокат. Коли вже сприймаєте Ладного клієнтом, вважайте цей факт доказом сторони звинувачення. Написав листа, у якому визнав намір убити суперника в коханні. Взяв револьвер. Дорогою підбадьорював себе алкоголем, задля куражу. Потім застрелив Косацького. Убивство в стані афекту, сам убивця загинув від рук російського агента під час спроби втечі. Ця частина, нагадую, мене вже не стосується. Як до того причетний Овчар, з’ясовує вже інша служба. Та напевне він був пов’язаний із наглядачем Колем, по всьому ліквідувавши спільника. Ну, а вбивство інженера вважаю розкритим, доказів проти вашого Ладного вдосталь. Заспокойтеся й спочивайте на лаврах спокійно. Маю честь.

Віхура вдягнув капелюха, торкнувся краю.

Кошовий обмежився кивком. Зараз думки ширяли деінде.

Зібрати докупи вдалося, коли по обіді двері рипнули й ззовні виткнулася розкуйовджена голова Йозефа Шацького. Хоч Клим і радий був його бачити, та все ж чекав на Магду. Нині зранку вона провідала його коротко, поцікавилася, як чується, нагадавши — нічого серйозного, скоро стане й піде. Спроба продовжити вчорашню розмову вийшла невдалою, Магда навмисне не підтримала її. Він підозрював: не заходить відтоді, бо не бажає до неї повертатися.

— Пане Кошовий, ви мій герой, — признався Шацький, зачиняючи за собою двері й знімаючи свого старого капелюха. — Ви знаєте, як ледь не померла моя фейгале? У нас, у Кракідалах, пішли чутки, що вас убили на Снопкові. То все клятий Лапідус, скажу я вам.

— Він придумав?

— Та де, в нього клепки не стане. То є прокляття роду Лапідусів, — він поцмокав губами й похитав головою. — Він підхопив дурне. Почув, як кажуть, дзвін. Коли все стало на свої місця і ви, Богу дякувати, виявилися живим, моя Естер виписала Лапідусу чортів на весь базар. Він тікав від неї, аж блищали п’яти. А я мушу докладно розказати вдома, як ви тут і що вам потрібно, аби швидше оклигати.

— Шпиталь має для того все, — посміхнувся Клим. — Передайте пані Естер моє шанування й заспокойте. Скажіть, що кулі від мене відлітають.

— Вона молиться за вас.

— Тому й відлітають. А оклигати, Шацький, мені треба чимшвидше. Лежачи тут, не скоро з’ясую, хто вбив інженера Олеся Косацького.

Дантист схилив голову набік.

— Як то? Хіба не…

— Ні. Думаю, інженера й Коля, наглядача з Бригідок, убила одна й та сама особа.

— Російський агент, від чиєї кулі…