Розділ «Частина п’ята Золотий плуг і золоте ярмо. Скіфія хліборобська, або Звідки «родом» змій Горинич»

Гіршим було інше – землероби постійно перебували в данницькій залежності від кочовиків. А це – що ярмо для вола. Аби хоч якось уберегтися від розбоїв, поселяни змушені були створювати системи укріплень своїх поселень, завжди перебувати на чатах, як на війні, і по можливостях давати дієвий відсіч різним озброєним ватагам, що нишпорили степами в пошуках легкої поживи.

Ось що пише Страбон:

«Номади займаються більше війною, ніж розбоєм, і війни ведуть за данину: віддавши землю у володіння звиклим займатися землеробством, вони задовольняються одержанням встановленої помірної данини… а в разі несплати… починають з ними війну… А не платять їм ті, хто впевнений у своїх силах так, що може або легко відбити нападників, або перешкодити вторгненню… А землероби, хоч і здаються щодо войовничості людьми більш мирними і більш цивілізованими, будучи користолюбними і контактуючи з морем, не втримуються від розбоїв і тому подібних засобів збагачення».

І все ж, будучи залежними від кочовиків, з якими жарти куці і які за непокору карають смертю, хлібороби змушені були платити їм щорічну данину, адже не завжди могли дати відсіч зброєю – та й не завжди це входило в їхні плани. Тож змушені були виплачувати данину – так собі ж і вигідніше. Але, незважаючи на таке становище, в господарському житті, в самоуправлінні зберігали повну самостійність. Головне плати, а там живи як хочеш – цього правила дотримувалися кочовики. Тож поселяни мали своїх вождів, своє військо і жили за своїми законами, хоч і входили до Великої Скіфії, підкоряючись її верховенству. (Дрібнішим зграям гультіпак-драпіжників вони завжди могли дати гідну відсіч.) До всього ж вожді та старійшини і взагалі військово-родова верхівка розумно підтримували союзницькі відносини з верхівкою царських скіфів (з вовками жити – доводилося по-вовчому вити). З цього вони мали й певні вигоди, брали участь у військових походах скіфів, за їхнім посередництвом встановлювали торгівельні зв’язки з кочовим населенням Скіфії, грецькими колоніями Північного Причорномор’я, з фракійцями чи сарматами.

У землеробів були свої культи і свої священні місця. Як і всі скіфи, вони не зводили храмів чи якихось приміщень, їхні обряди, культові свята відзначалися під відкритим небом, але в певних місцях, що вважалися у них священними, функції жерців у них виконували царі та представники родоплемінної знаті.

Були священні краї як місцевого значення, того чи того племені, так і загальноскіфські, для всіх. Особливо обряди, пов’язані із землеробством і культом родючості. В осілих племен Лісостепу значної ваги набули землеробські культи. В городищах знайдені спеціальні жертовники із слідами вогню. (Наприклад, такі жертовники відкриті на Черкащині, Пастирське й Мотронинське городища.) Вони мали вигляд круглого підвищення діаметром близько метра, зверху мископодібне заглиблення з сімома концентричними колами. Поверхня жертовників обпалена, навколо залишилося вугілля, обвуглені колоски пшениці, кістки тварин. На городищі Караван (Сіверський Дінець) відкрито жертовник у вигляді глиняної «тарілки» діаметром у півтора метра і заввишки чверть метра, до якого вела доріжка, викладена камінням. На жертовнику зберігся товстий шар обгорілої соломи, а поруч – купа попелу, у якому знайдені глиняні коржики з домішкою зерен та моделі зерен хлібних злаків і бобових рослин, виліплені з домішкою борошна. Ідея родючості уособлювалася й у виліплених з глини примітивних фігурках різних домашніх тварин. Магічні дії біля жертовника під час свят у присутності всього населення здійснювали вожді та старійшини, і такі свята скіфські землероби проводили постійно і охоче на них збиралися. В кожній окрузі, в кожному поселенні були такі жертовники – прообрази майбутніх язичницьких капищ Давньої Русі, а потім християнських храмів.

Але головним, найбільш шанованим і масовим, спільним для всіх землеробських племен святом (частково й для кочовиків) було щорічне свято на честь «священних дарів». За однією з легенд, скіфам ще на зорі їхньої історії впали з неба три золоті речі: плуг, ярмо, сокира і чаша. Вони – крім чаші – і стали головними землеробськими знаряддями скіфів-хліборобів, їх обожнювали й оберігали, як своїх годувальників. Це було свято пробудження природи, під час якого – вважалося – відбувався шлюб бога Папая з богинею Апі (за іншими варіантами – Геракла із змієногою дочкою Борисфена). Свято проводилось гучно, збиралися чи не всі племена, велелюддя було від обрію й до обрію, палили багаття, пили кумис та бузат, грецькі вина, танцювали й співали, вшановуючи своїх предків. Жертви – безкровні, – приносили як Великій богині, що посилала хліборобам дощ, так і богу сонця Гойтосіру. І проказували ґречно: славимо білий день на чорній землі, нивки наші родючі, зерно золоте, що дає нам життя і над усе славимо ясне сонце у небі, бога славного нашого Гойтосіра… Ось і такі були скіфи, менше, правда, знані в історії. Бо той, хто вирощує хліб, завжди залишається в тіні тих, хто неліченими ордами, в хмарі пилу й тупоту копит бойових коней іде на війну…

…І сьогодні, коли я дивлюся на безмежні хлібні лани України, багаті її пшениці, то в шерхоті колосків вчувається ледь-ледь чутний шерхіт вусатих колосків із далеких-предалеких скіфських ланів – за туманами, за далями, за віками…

Звідти родом золоте наше хлібне зернятко…

Ораний-горьований,

вічноплодний лане,

Хай твоє весілля

повниться – не в’яне,

Хай громи гранують колоски лискучі,

Водоспадить сонце з голубої кручі.

Гей, тебе орали

списами й носами!

Гей, тебе кохали

й били до нестями!

Сивий, таємничий,