Розділ «Частина п’ята Золотий плуг і золоте ярмо. Скіфія хліборобська, або Звідки «родом» змій Горинич»

Скільки Русь стояла, стільки й боролася зі Степом – скіфи, потім печеніги, половці, татари – і стільки й прилітали зі Степу на Русь багатоголові змії. В первісних легендах з такими зміями успішно боролися перші ковалі Козьма і Дем’ян, а це вказує, що міфи про зміїв почали зароджуватися ще на початку епохи заліза, але остаточно сформувалися вже за скіфського та половецького часів. Звідтоді й на тисячі років Степ став для праслов’ян і слов’ян, для русичів уособленням зла, батьківщиною вогнедишного крилатого і багатоголового Змія, який ніс горе, тому й звався Гориничем. І уособлювали його кочівники. І з ним нашим пращурам з лісостепової зони довелося витримувати нелегку багатовікову боротьбу, що з віку в вік тривала з поперемінним успіхом. Та, власне, й війну скіфів (після їхнього повернення з Передньої Азії) з нащадками рабів, що про неї розповідає Геродот, можна трактувати і як довготривалу боротьбу синів змієногої богині за утвердження свого панівного становища, і як підкорення місцевих землеробів та інше осіле населення Лісостепу.

Про скіфів-георгоїв, званих ще землеробами

«…Стратегічні інтереси примусили основне ядро скіфських племен перекочувати у Нижнє Подніпров’я, що відновило боротьбу за остаточний контроль над лісостеповим населенням. Здається, ця боротьба було досить вдалою, про що свідчить не тільки збільшення власне скіфських поховань у лісостеповій зоні, а й початок економічного занепаду в південних районах Лісостепу (зокрема басейн Тясмину), який припадає на другу половину V ст. до н. е. Найвірогідніше, цей занепад пояснюється долученням цих районів до складу причорноморської Скіфії, що супроводжувалося прямою і жорстокою економічною експлуатацією місцевого населення на кшталт тієї, що мала місце в Передній Азії, де скіфи, за Геродотом, «грабували все, що тільки було в кого». В інших регіонах Лісостепу цей тиск, мабуть, був дещо слабкішим і зводився до збирання якоїсь фіксованої та більш-менш регулярної данини.

Довготривале й тісне співіснування предків східних слов’ян разом зі скіфами-іранцями мало відчутні наслідки. Як зазначає Б. О. Рибаков, східна половина слов’янської прародини міцно увійшла в широке коло «скіфської культури», яка глибоко вплинула не тільки на зовнішні вияви їхнього буття (зокрема в сфері матеріальної культури), а й на мову та релігійні погляди східних слов’ян, іранський за походженням корінь «don» (вода) простежується у назвах майже всіх основних річок України – Донець, Дніпро, Дністер, Дунай. З іранської мови до нас прийшли такі важливі для суспільного життя поняття, як «бог» та «цар». Відгуки мотивів скіфського «звіриного стилю» й досі наявні у народному мистецтві східних слов’ян.

Треба врахувати, що «спільне існування власне скіфів та предків східних слов’ян у межах єдиного етнополітичного утворення обов’язково мало привести в дію механізм етнооб’єднувального процесу» (К. П. Бунятян, В. Ю. Мурзін, О. В. Симоненко. «На світанку історії»).

Про це свідчить й інше авторитетне видання – «Історія Української РСР»: «Панування скіфів у Північному Причорномор’ї глибоко впливало на економіку, соціальний устрій, матеріальну культуру, ідеологічні уявлення та на інші сторони життя населення Правобережного Лісостепу. Особливо великий вплив степові сусіди справили на жителів придніпровської та південної частини цих земель, що межували зі Степом (північна частина нинішньої Кіровоградщини, Черкащина, Київщина). Далі на північ і північний захід скіфський вплив помітно зменшувався і місцеві доскіфські риси зберігалися більше».

Ще повторимо про панівну роль царських скіфів у політичному об’єднанні, відомому під назвою Велика Скіфія:

«Царські скіфи вважали себе “найкращими і найчисленнішими”: сучасники називають їх також “вільними скіфами” або “власне скіфами”. По відношенню до цієї панівної групи решта племен була залежною, “підвладною”. Царські скіфи вважали їх своїми “рабами”. В основі цієї залежності, безперечно, лежали відносини данництва, що спиралися на воєнний примус. Несплата данини служила причиною, прямим приводом до війни, з усіма її наслідками – пограбуванням майна, полоном, рабством. Та навіть і виконання данницьких зобов’язань не давало гарантії від набігів. Але у таких випадках це були рейди окремих загонів, що діяли з власної ініціативи, а не “за загальним рішенням”. Чудовою ілюстрацією такого становища є розповідь Лукіана про те, як у відповідь на скарги боспорців на часті набіги, скіфські посли відповіли: ці загони “не висилаються за загальним рішенням, а кожен з них займається грабіжництвом на свій страх, заради прибутку”, і той, хто захищається, може сам покарати їх, якщо зуміє.

Форма залежності підвладних народів від царських скіфів, мабуть, була різною. В одних випадках вона могла бути більш м’якою, такою, скажімо, як у стосунках зі скіфами-кочівниками і скіфами-землеробами, в інших випадках – жорстокішою, як, наприклад, зі скіфами-орачами та підлеглими фракійськими племенами. Прямий вплив на характер взаємовідносин міг мати ступінь етнічної спорідненості, коли ближчі за етносом і культурою народи потрапляли в більш привілейоване становище, ніж етнічно чужі».

Історики-скіфологи, характеризуючи господарство праслов’янського населення Лісостепу, що було так чи інакше пов’язане зі Скіфською державою, зазначають: воно було багатогалузевим, але безперечний пріоритет надавався землеробству, адже «лісостепова зона з її помірною вологістю, родючими ґрунтами та полями, захищена від вітрів і посух гаями й дібровами, за своїми природно-кліматичними умовами якнайкраще відповідала потребам такої «сільськогосподарської діяльності» («На світанку історії»).

Продуктивність первісного рільництва значно збільшилася з появою залізної сокири – з її допомогою великі ділянки лісових хащів перетворювалися на доглянуті лани. Недарма ж прадавні землероби називали тоді сокиру матінкою своєю, годувальницею родів.

Яке було рало, що ним користувалися племена Лісостепу, видно з глиняної моделі цього знаряддя, знайденого на Більському городищі разом з моделями дишла, ярма та глиняними фігурками волів.

Спершу воно не мало залізного наральника, а тому ґрунт ним оброблювався на незначну глибину, і лише винахід плуга різко змінив картину. Давні землероби застосовували не лише підсічну, а й перелогову та двопільну систему використання орної землі.

Переважали ярі культури, проте вирощували й озиме жито. За даними ботаніків, які досліджували залишки рослин, основними культурами у скіфів були плівчаста пшениця (полба), плівчастий ячмінь та просо. Ще сіяли голозерну м’яку та тверду пшениці, жито, овес, горох, боби, квасолю тощо.

Жали серпами та косами, молотили ціпами, перетирали збіжжя з допомогою спеціальних кам’яних плит (на жорнах, що складалися з двох кам’яних кругів, автор цих рядків ще пахолком молов зерно по закінченню Другої світової).

Як у кочовиків, так і в землеробів на чільному місці все ж залишалося скотарство, а в ньому велика рогата худоба займала визначальне місце. Чимале було й поголів’я свиней.

Величезну роль в осілих землеробів відігравало ремісниче виробництво, успішно розвивалася металургія, хоч це був обтяжливий і складний процес. Так, наприклад, для виробництва 20 кг заліза з бурих залізняків та, зокрема, з болотяної руди треба було перетворити на деревне вугілля 800 кг деревини твердих порід, в першу чергу дуба, аби температура плавлення сягала 1300°.

Крицеве залізо, що одержували, було м’яким, і ковалі вміли перетворювати його на готові вироби.

В Більському городищі знайдено і мідну руду, мідні шлаки, уламки плавильних тиглів, бронзові відливки наконечників стріл тощо.

Для лісостепового населення були традиційними домашні промисли, виробництво ліпного посуду (гончарству скіфи-орачі навчалися в гончарів чорноліських племен).