Розділ «Частина п’ята Золотий плуг і золоте ярмо. Скіфія хліборобська, або Звідки «родом» змій Горинич»

Поширеними були різноманітні промисли з оброблюванням деревини, кістки, рогу, шкіри та хутра. Кушнарі користувалися особливою шаною, адже без них не взуєшся, не зодягнешся, не спорядиш коней і навіть не озброїшся як слід – це вони виготовляли шкіряні сорочки – основи залізних панцирів.

Широким попитом користувалося ткацтво, основною сировиною для якого була овеча вовна (між іншим, саме у скіфів з’явилися спеціальні ножиці для її стрижки), а також коноплі та льон. Не просто було випрясти 16 кг куделі, доводилося затратити майже 1000 годин! Але вже були перші, ще примітивні ткацькі верстати з човником із кістки (Більське городище), вироблялися прості тканини типу полотна, більш складні (репс і саржа). Вовняні тканини фарбувалися натуральними речовинами – корою вільхи, бузиною (ще в середині минулого століття на Полтавщині полотняні штани фарбували бузиною – як і в скіфські часи!), вохрою.

І все ж головним і визначальним заняттям осілої Скіфії було, як і слід чекати, землеробство. І землеробами охоче ставали вчорашні блукачі степами й, осівши, починали займатися рільництвом. Вважається (одна з думок), що до цього в степах Придніпров’я їх спонукало збільшення населення (тісно стало навіть кочувати) і нестачі добрих пасовиськ – за умови, що скотарство інтенсивно розвивалося і стада щоліта множились і множились, тож їх десь треба було цілий рік пасти. Тоді в Північному Причорномор’ї та Придніпров’ї й почався поступовий перехід частини населення від кочової форми скотарства до напівкочової, а згодом і до осідлої. Наприкінці V та у ІV ст. до н. е. по берегах Дніпра поблизу плавнів виникають десятки скіфських поселень, мешканці яких використовували не тільки природні пасовиська, а й вже заготовлювали корми, зокрема фуражне збіжжя, орали нивки, засівали їх, збирали перші врожаї. Вже тоді скіфи Нижнього Подніпров’я вирощували не тільки фуражне зерно, а й збіжжя для власної потреби.

І заколосилися перші скіфські нивки пшеницями.

Урожаї були значні, зернові ями в поселеннях землеробів переповнювалися золотим зерном. Праслов’яни (у Геродота скіфи-орачі) разом з іншими племенами (ті ж алазони чи агафірси) вже «сіють і їдять пшеницю і цибулю, і часник, і сочевицю та просо». (Щоправда, в «батька історії» в оригіналі «скіфи-георгої», що з давньогрецької мови перекладається як «землероби».)[43]

І заскрипіли з молодої Скіфії до юних приморських міст греків каравани. Везли шкіру, мед, віск, рибу, гнали рабів та худобу, корів і коней, але найбільше везли зерна, золоту пшеницю, що її охоче купували чи вимінювали на свої товари елліни – які, власне, й трималися на скіфському хлібові.

Увіткни дишло – віз виросте

Крім грецьких міст-колоній, одним з основних торгівельних партнерів Великої Скіфії було Боспорське царство, яке утворилося близько 480 року до н. е. у східній частині Криму, на території Тамані та в прилеглих районах. Сюди постійно йшов потік скіфського хліба – як, між іншим, і в материкову Грецію. За свідченням грецького оратора й політика Демос-фена, на початку ІV ст. до н. е. тільки до Афін щорічно прибувало до 400 медимнів хліба.

400 медимнів – це 1 мільйон пудів! Ось яка ріка пливла із Скіфії до материкової Греції!

І все це неоціненне багатство – що тоді неоціненне, що тепер – давала людству скіфська та праслов’янська ЗЕМЛЯ.

В спецлітературі можна прочитати сухі рядки про те, що основним засобом виробництва в провідній галузі сільського господарства по вирощуванню продовольчих, технічних, кормових та інших сільськогосподарських культур виступає земля.

Так і хочеться отут написати великими літерами: ЗЕМЛЯ.

А втім, земля – це ще й місце життя й діяльності людей, край, країна; заодно це й образ, персонаж слов’янської (це у нас, слов’ян) міфології, українського (це у нас, українців, в інших народів теж) фольклору.

У пращурів наших земля була матір’ю і виступала як образ-тотем. Вважалася живою, священною істотою. («Навесні гріх землю бити – вона вагітна». «Гріх землю бити – вона ваша (наша) мати»).

Земля – наша годувальниця, а тому найцінніша з усіх скарбів, які були, є чи будь-коли будуть. Вона – найбагатша. («Будь здорова, як вода, а багата, як земля»). Це для живих, а для померлих земля – вічна домівка, тож і зичим споконвіку тим, хто вирушив в інший світ, аби земля йому була пухом.

Земля – символ родючості, плодючості: «Увіткни в неї ціпок – дерево виросте». «Увіткни дишло – віз виросте».

Ще давні наші пращури-слов’яни, обожнюючи землю, цілували її («Цілуй землю! Клянись землею!»), нею скріплювали свої клятви, і вважалося, що це була найміцніша у світі клятва.

Найбільша і віковічна мрія селян (землеробство зародилося ще в середині кам’яної доби, в ІІІ – ІІ тисячолітті до нашої ери, було основним заняттям трипільських племен, які населяли територію сучасного Правобережного Лісостепу України, давніх слов’ян і… І – до наших днів. І так буде у наших онуків, правнуків і праправнуків, у всіх наших нащадків) – мати свій клаптик (бодай клаптик!) землі. Чи не тому селяни на перший засів ішли, як на свято, зодягали чисті сорочки, молилися, і недарма землю називали матір’ю і святою, адже все, що отримувало людство, народжувала природа, земля.

А різні свята, обряди з чим пов’язані? Із нею, з матінкою землею. І ось що вражаюче: археологи не раз знаходили в посудинах зерно. Саму посудину (залізо!) з’їдали тисячоліття, а зерно, що протягом тисячоліть зберігалося в ній, залишалося свіжим і родючим. Посій – зійде! Через тисячі літ! Це ж у ньому сила землі, сила давня, вічна і всеперемагаюча. Сила землі, її родючість. (Недарма ж німецькі окупанти вивозили з України до своєї Німеччини цілі ешелони, завантажені нашими ґрунтами-чорноземами[44]). А з якою любов’ю опоетизована земля у фольклорі, літературі! Згадаймо хоча б пророче-віщі слова Василя Симоненка:

З нею я ділити завжди буду