Розділ «Частина третя Під дзвін мечів і співи стріл»

«На схід від цих скіфів-землеробів, за рікою Пантикапою, мешкають вже скіфи-кочівники, які нічого не сіють і не орють… ці кочівники на схід займають область на 14 днів шляху, що простягається до ріки Герра. По той бік Герри знаходяться так звані царські володіння і живуть найкращі, найчисленніші скіфи, які вважають інших скіфів своїми рабами. Місцевість, що її вони займають, простягається на південь до Таврики (це країна таврів), а на схід до рову, який викопали потомки сліпих… і до торжища при Меотійському озері, що називається Крменами».

Далі ще розпливчастіше, і сьогодні немає за що вхопитися, тож і кордони між скіфами-землеробами та царськими скіфами все ще невизначені. І не тільки в Придніпров’ї. Взяти хоча б Крим. На думку одних дослідників, там жили царські скіфи, інші певні, що кримські степи – це землі скіфів-кочівників. Зрештою, є думка, що західну частину Криму займали скіфи-кочівники, а східну – в тім числі й Кримський півострів – царські. Хоча Геродот відносно Криму чітко зазначає, що це була земля царських скіфів. (Там відомо кілька багатих поховань V – ІV ст. до н. е., що по облаштуванню нагадують царські могили. Можливо, там ховали власне не самих царів, а простих вихідців із племен царських скіфів.)

А ще Геродот згадує в своєму описові «Скіфії» каліпідів (погречені скіфи), алазонів («Вони, каліпіди, й інші далі тримаються скіфських звичаїв, але сіють і їдять збіжжя, цибулю, часник, сочевицю і просо. Вище алазонів скіфи-орачі… Ще вище неври, а поза неврами на північ, скільки знаємо, безлюдна пустеля…»).

А ще «батько історії» згадує «на північ од царських скіфів» меланхленів, запевняючи, що це чужий, не скіфський народ, «вище ж меланхленів простягаються болота й пустеля, скільки (лише) знаємо».

За Танаїсом, за землями савроматів край займають будини, за ними – традиційна пустеля. За тією пустелею, «якщо взяти трохи на схід, живуть фісагети, своєрідний і численний народ; вони промишляють ловами. Одразу ж за ними, в тому ж краю, інший народ, що зветься їрки. Вони також живуть із ловів, а організовують їх у такий спосіб: вилазить такий (ловець) на дерево – а їх густо в усьому краю – кінь же, вивчений, лежить на череві, щоб був нижчий. Напоготові є й пес. Коли він (ловець) забачить з дерева звіра, то відразу стріляє в нього з лука, сідає на коня й доганяє, а пес біжить слідом. Од них далі на схід інші скіфи, що віддалилися від царських скіфів і прийшли в цю країну.

Аж до кордонів цих скіфів була земля рівнинна з досить глибокими родючими ґрунтами; звідси починається ґрунт кам’янистий і нерівний… за нею зустрінуться люди на підгір’ї високих гір, люди, що живуть, як кажуть, лисі від народження – і чоловіки, і жінки. Вони плосконосі й мають довгі бороди. Мову мають свою, а одягаються по-скіфськи, живуть із плодів дерев. Дерево, що його споживають як їжу, зветься понтикон (не знаний овоч. – В. Ч.); воно величиною, як фігове дерево. Овочі родять подібні до гороху, з кісткою всередині. Коли вони достигнуть, перетирають їх через хустку, з того виціджується юшка, чорна й густа, а називають її асхі. Вони лижуть те і п’ють змішане з молоком, а з гущі місять тісто (неначе) і їдять його. Худоби не мають багато, бо там обмаль пасовиськ. Кожен… живе під деревом; узимку накриває дерево білою повстяною рядниною, а влітку без ряднини. Ніхто з людей їх не кривдить, бо вважають святими. Вони не мають навіть зброї, а залагоджують усі суперечки між собою сусідніх народів. Якщо хтось утече від них, ніхто йому не зробить нічого лихого, ім’я того народу – аргіпеї.

Аж до цих лисих добре знані землі й названі попереду народи, бо туди заходять деякі скіфи й од них легко можна довідатись про ті краї… Скіфи ж, коли приходять до тих країв, беруть із собою сімох перекладачів, що перекладають із семи мов.

Отже, до їхньої країни добре знана земля, але про ту, що вище за них, – ніхто нічого певного не скаже. Перехід заступають високі гори (можливо, Алтай. – В. Ч.), і їх неможливо перейти. Лисі розповідають – я в це не вірю, – що в горах живуть люди з цапиними ногами, а за горами – ще інші люди, які по шість місяців сплять. Але я в це не вірю. Напевне відомо, що землі на схід од лисих людей заселені іседонами…

А ще вище за них, як розказують іседони, є одноокі люди й грифи, що бережуть золоті скарби. Таке говорять скіфи, а вони перейняли ці оповіді від іседонів. Щойно від скіфів ми довідались про це й називаємо їх по-скіфськи аримаспами, бо «арима» по-скіфському значить один, а «спу» – око».

Марко Поло, Плано Карпіні та Дещиця про одноруких і одноногих людей

Року 1271-го нікому до того не відомий сімнадцятилітній венеціанець – це він пізніше, як мандрівник, прославиться на віки – Марко Поло разом із старшими братами Нікколо і Маффео відправиться у небезпечну подорож до далекого і тоді маловідомого в Європі Китаю. (А втім, подорож убезпечувалася тим, що трійця братів Поло мала золоту дощечку з особистою печаткою хана Хубілая, охоронну грамоту, що була гарантією майбутнього успіху.)

Подорожуючи в Китай, Марко Поло з братами переїхав багато земель і, зрештою, потрапив в Анатолію,[24] яку в своїй «Книзі» (1298) назвав, не мудруючи, «Туркоманією», а її населення – «туркоманами». Це було в дусі тих часів – перекручувати назви країн і національності людей і подавати їх часом і зовсім не тими, кими вони були насправді. Ця традиція йшла з прадавніх часів, особливо з часів Геродота, у якого подібних «Туркоманій» та «туркоманів» задосить. Особливо в його розповіді про Скіфію та племена й народи, що населяли ті краї. Він легко – часом оперуючи чутками, – придумував народам нові назви й національності. Каліпідів («прекраснокінних»), які мешкали в пониззі Бугу на північ від Ольвії, названо елліно-скіфами, хоча такої національності ні в тих краях, ні в інших ніколи не було, а було змішане населення – елліни і скіфи. На півночі – басейн Прип’яті та землі сучасної Південної Білорусі – Геродот поселив якихось неврів. Цей народ слов’янського світу, за Геродотом, буцімто раз на рік перекидається на вовків. (Це – відгомін слов’янських вірувань у вовкулаків і того, що неври взимку носили вовчі малахаї та одяг з такого хутра.)

За неврами поселено якихось людоїдів андрофагів – кочове плем’я, що відзначалося найбільш дикою вдачею – невідомий нині народ.

Чи розповідь про міфічних гіпербореїв або аргіпеїв, які живляться молоком та черешнями, а взагалі – не лихий народ. Як і згадувані вже люди «з козячими ногами і ті, що сплять по шість місяців на рік». Чи землю за кінцем світу (Західна Африка), де буцімто живуть різні чудиська та дикі химерні люди – двоголові чи з песьїми головами (або й взагалі без голів – на плечах у них немає нічого, а голови знаходяться в грудях – такі «дані» були колись поширеними, і їм вірили).

За якимись іседонами живуть одноокі арімаспи, а за ними – «грифи, що стережуть золотий скарб», а ще далі – міфічні гіпербореї. Все це дуже схоже з тими фантастичними істотами, що їх інші античні автори й мандрівники де тільки не поселяли.

Мандрівник Плано Карпіні, який у 1245 році побував у монгольського хана, у своєму звіті – «Книга Іоанна де Плано Карпіні, архієпископа Антиварійського, історія Монголів, яких йменують Татарами» – розповів про якихось фантастичних істот, «у яких, як нам говорили, невеликі шлунки і маленький рот; вони не їдять м’яса, а варять його. Зваривши м’ясо, вони лягають на горщик і всотують дим і цим тільки себе й підтримують». (Очевидно, тамтешні мешканці так рятувалися димом від комарів.)

Чи його розповіді про напівлюдей-напівсобак з копитами. А коли Карпіні повернув на південь, то «напроти Арменів» зустрів у пустелі «деяких чудовиськ, які мали людську подобу», але було в них лише по одній руці і по одній нозі. Хоча на одній нозі вони, виявляється, скакали швидше за коня, а коли стомлювалися, «то ходили на руці й нозі, так би мовити, вертячись колом».

І цьому тоді вірили. Як і ще більшим чудасіям.

Примітки до власних назв народів і племен, вжитих у розділі

ФРАКІЙЦІ – загальна назва численних груп індоєвропейських племен, що населяли Балканський півострів. Основні племена: беси, гети, трібали, мізійці, фригійці.