Розділ «Частина третя Під дзвін мечів і співи стріл»

Мала Скіфія і свої ріки – та які ріки! Згадаймо хоча б Дніпро-Борисфен у ті часи.

Опис земель і складу земель нам залишили історик Геродот та античні письменники. За їхніми даними, уздовж морського узбережжя Скіфія займала територію від Танаїсу (Дону) на сході і до Істру (Дунаю) на заході, а в глиб країни від гір Криму до зони лісів на півночі, простягалася теж приблизно на таку відстань – 600–700 км. На цьому чималому чотирикутнику і поширювалася влада скіфів. І все, що було на тій території – землі, ріки, названі скіфськими, племена і народи, які жили там незалежно від того, були вони насправді скіфами чи ні, все, все звалося скіфським і було таким сімсот років. Але головною батьківщиною синів змієногої богині, їхньою історичною прабатьківщиною, істинною Скіфією було лівобережжя Борисфена, їхньої тоді найбільшої, найславетнішої ріки.

Вісім голубих артерій Cкіфії

«…Їхній край – це добре наводнена трав’яниста рівнина, а рік пливе через нього небагато менше, ніж у Єгипті є каналів. Ось визначніші з них і такі, що доступні для морських кораблів (тодішніх, ясна річ. – В. Ч.): Істр, що має п’ять гирл, за ним Тирас, Гіпаніс, Борисфен, Пантикап, Гіпакірис, Геррос, Танаїс.[23] Вони пливуть так:

Істр – це найбільша з усіх рік, про які знаємо. Він однакового розміру влітку й узимку. Це перша від заходу ріка, що пливе через Скіфію, а (одночасно) й найбільша, бо до нього впадають інші ріки. З тих рік, що його побільшують, п’ять пливе через Скіфію: одну скіфи називають Пората, а греки Пірет, далі йдуть Тіарант, Арар, Напарис і Ордесс. Перша з тих рік, велика, пливе на схід і вливає свої води до Істра; друга з названих Тіарант, менша, пливе більше на захід, Арар же, Напарис і Ордесс пливуть між ними і (також) впадають до Істра. Це місцеві скіфські ріки, що роблять його (Істр) повноводим; з країни агафірсів пливе річка Марис і впадає до Істра.

…За ним іде Тирас, що пливе з півночі, а випливає з великого озера, що розмежовує країну скіфів і неврів. Над його гирлом мешкають греки, що називаються тіритами.

Третя ріка Гіпаніс (про неї буде окремо в розділі повісті «Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей». – В. Ч.).

Четверта ріка – Борисфен, що після Істру є найбільшою; на нашу думку, він найбільш плодовитий не лише між скіфськими ріками. Він має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода з нього найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава. У його гирлі нагромаджується сама по собі величезна кількість солі. У ньому водяться великі риби без костей для сушення, що звуться антакеї (рід осетрів. – В. Ч.), й багато іншого, гідного подиву. Аж до країни Геррос, що до неї сорок днів плавби, відома його течія, знаємо, що тече з півночі; а через які краї тече у вищій течії – ніхто не скаже; мабуть, пливе через пустелю аж до країни скіфів-хліборобів, бо ці скіфи живуть над ним на просторі десяти днів плавби…»

Далі, за Геродотом, йде «наступна, п’ята ріка, звана Пантикап. Він тече з півночі, з озера (Край) між ним і Борисфеном заселений скіфами-хліборобами. Він пливе через Гілею, перепливає її і впадає до Борисфена. (Як уже зазначалося, нині не визначено, що це за ріка, Пантикап. – В. Ч.)

Шоста ріка Гіпакірис (теж досі неозначена. – В. Ч.), що витікає з озера, пливе через країну кочових скіфів і впадає (до моря) коло міста Керкінітиди (нині – Перекоп. – В. Ч.), має з правого боку Гілею і місце, зване «Ахіллів біг».

Сьома річка Геррос (теж досі неозначена. – В. Ч.). Вона відділилася від Борисфена в тому місці, доки течія його нам відома. Від того місця пливе осібно. Називається, як і той край, Геррос. Тече в напрямку моря і відмежовує країну кочівників від царських скіфів. Впадає до Гіпакіриса.

Восьма, врешті, ріка – Танаїс, що витікає на далекій півночі з великого озера, а впадає до ще більшого, званого Меотида; вона розділяє царських скіфів і савроматів…

Ці названі ріки наводнюють Скіфію. А трава, що росте в Скіфії для худоби, буйніша з усіх трав, котрі знаємо…

…Такі багатства їхнього краю…»

Від фракійців та агафірсів на заході до однооких на сході

Скіфія була оточена багатьма народами: на заході вона межувала з фракійцями та агафірсами, на сході з племенами сарматів, на півночі з неврами, андрофагами і меланхленами, у передгір’ях Криму – з таврами. На берегах Чорного та Азовського морів існували античні держави Північного Причорномор’я.

Крім іраномовних племен, до яких власне належали скіфи (царські, скіфи-кочовики і скіфи-землероби), до скіфського політичного об’єднання входило також змішане греко-скіфське населення з околиць Ольвії (каліпіди та алазони, райони їхні чітко визначив Геродот, і тут суперечок сьогодні немає), частина фракійських племен між Дністром та Дунаєм (найімовірніше – гети) і чи не найбільше – давньослов’янські племена Лісостепового Правобережжя. Головну роль в цьому об’єднанні відігравали скіфи-кочівники – степова зона на захід і схід від Дніпра – та царські скіфи, вони займали територію лівобережних степів до Азовського моря і Дону, а також Степовий Крим. Ніяких ознак, принаймні археологічно, між культурою скіфів-кочівників і царських скіфів виділити неможливо. Це був, власне, один народ.

На північ між Бугом і Дніпром мешкали скіфи, звані орачами. Це були різні осідлі племена, об’єднані хліборобською працею, що складалися ймовірно з фракійців та праслов’ян, яких було чи не найбільше і які під збірною назвою скіфів-орачів (так принаймні в Геродота) входили в політичне об’єднання під орудою царських скіфів. Вони вирощували золоту пшеницю, що її щоосени привозили в Ольвію на тамтешні торги. Неквапливо скрипіли степами на дерев’яних колесах вози, повні мішків із зерном, які тягли меланхолійні комолі воли. Обабіч йшли бородаті й чубаті – чорняві, русі та руді – погоничі й ліниво покрикували на волів: гей, рябі?! Цоб-цабе!.. Валки супроводжувала на конях охорона – степи дикі, людоловів багато, і рідко хто не захоче поживитися як скіфським хлібом, так і самими його творцями, якщо вони беззахисні. Греки шанували скіфських хліборобів й завжди зустрічали їх як дорогих гостей. Без скіфського хліба грецькі міста просто не могли б існувати. До всього ж орачі були мирними і доброзичливими (як і всі хлібороби) – для греків, котрі постійно знаходилися в оточенні войовничих і не завжди надійних племен, такі сусіди – що брати рідні.

В лісостеповій зоні Середнього Подніпров’я, в Лівобережному лісостепу, на нижньому Сеймі, в середніх та верхніх течіях Сули, Псла, Сіверського Дінця теж жили скіфи і теж хлібороби, тільки звали їх чомусь не орачами, а – землеробами. (Геродот: «А як перейти Борисфен, то зразу ж перша від моря лежить Лісиста (країна), а від неї вгору живуть скіфи-землероби. Ті греки, що живуть над рікою Гіпанісом, називають їх борисфенітами, а самі себе ольвіополітами. Ті скіфи-землероби займають землі на схід на три дні дороги; досягають ріки, що зветься Пантикап; а на північ треба пливти Борисфеном (вздовж їхнього боку) одинадцять днів. Ще далі на північ тягнеться велика пустеля, а за нею живуть андрофаги, народ своєрідний, не скіфський. Далі за ними вже справжня пустеля і, наскільки відаємо, немає ніякого народу».) Скіфи-землероби, зрозуміло, що теж хліборобські племена політичного об’єднання царських скіфів, але не місцеві, а найпевніше при5йшлі, близькі етнічно й культурно до кочовиків, себто іраномовні скіфські племена, котрі жили вперемішку з аборигенним людом і теж вирощували золоту пшеницю, і теж возили її на продаж до греків. Разом з праслов’янами, скіфами-орачами та іншими осідлими племенами, зайнятими мирною працею, вони поклонялися богу сонця Гойтосіру, без якого неможливо виростити хліб, тож йому, Гойтосіру, вони молилися щоденно, а зустрічаючись, неодмінно статечно проказували: «Слава Гойтосіру!»

Що ж до скіфів-кочівників, які мешкали, згідно з Геродотом, у пониззі Дніпра, але вище Полісся, їхні межі із скіфами-землеробами, північні й східні кордони, невизначені. А далі взагалі в описах Геродота чіткість і ясність зникає.