Розділ «Частина перша Оповиті млою і хмарами»

Із сивої землі, з каміння голого,

Де присмерк попелищ і брильна бридь,

Минуле підіймають археологи

І змушують німотне говорить.

У кожній розкайданеній розколині

Історії читають письмена:

Це – наші предки, наші древні корені,

Це – наша доля рання і сумна.

І думка зрине, ніби лист із ясеня:

Що всі ми – порошиночки малі,

Проміннями і тінями прив’язані

До архіоперіодів Землі.

І стане, мов на вітрі свіжім, холодно,

Коли проникне сум, як гостра тінь,

Що всі ми, люди, трішки археологи,

Бо оглядаємось на власну тінь.

На всі епохи – ні словечка кволого,

Бо вічна кров в кипінні наших вен!

…Нехай колись не скажуть археологи,

Що ми жили, хай скажуть, що живем.