Розділ «Частина перша Оповиті млою і хмарами»

Але і за допомогою лютих та неласкавих до гостей халібів не прояснюється місцезнаходження скіфів (сам Есхіл вочевидь точно не знав, де вони знаходяться, а лише чув – після Гомера, – що буцімто десь у чорта на болоті. Себто на Півночі).

А ось халіби, давній народ (йому приписується винахід добування заліза із руди), який буцімто, за давніми греками, жив у північно-східних причорноморських районах. Ну а коли десь у південно-східному Причорномор’ї, то автори збірника «100 великих книг» (Москва, 2003) «ничтоже сумняшеся» коментують так: «Тут описуються народи, які населяли в часи Есхіла територію Росії».

Гм-гм… В часи Есхіла – 525 до н. е. – 456 до н. е. – Росії, здається, не було. Інша річ, що міфічні халіби населяли територію, яка сьогодні належить Україні, але декому з північних «братів» так не хочеться згадувати Україну, тож і «поселяють» скіфів із степів Північного Причорномор’я в… Росії. Маючи, звичайно, в підтексті, що Україна – це «споконвічна російська територія».

Сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі

Кіммерійці і скіфи…

«У світлі даних археології і антропології, а також висновків лінгвістів, які вважають кіммерійців і скіфів спорідненими народами, носіями північно-іранського етносу, стає зрозуміло, чому давньогрецькі автори часто плутались або ототожнювали тих і тих. Культурна близькість та етнічна єдність кіммерійців і скіфів допомагає збагнути, чому «доярами кобилиць» у Гесіода скіфи, а в Каллімаха – кіммерійці; чому скіфського проводиря Мадія Страбон називає то скіфом, то кіммерійцем; чому в давньогрецькому коментарі до «Походу аргонавтів» у викладі Аполлонія говориться: «Є й інший Боспор – у Скіфії, який називається Кіммерійським, внаслідок заселення тих місцевостей скіфським народом – кіммерійцями».

Спорідненість кіммерійців і скіфів відзначається і давньосхідними авторами. В «Таблиці народів», частині Біблії, що складена в VIII ст. до н. е., скіфи вважаються «синами кіммерійців» – (див.: Лесков А. М. Курганы: находки, проблемы, 1981).

Вперше світ дізнався про кіммерійців (іноді кіммери, іноді суммірійці, зовсім рідко – кіммеріани) від давніх греків. До свого вторгнення в Азію вони, за Геродотом, кочували в Північному Причорномор’ї, звідки їх вигнали інші представники прадавнього народу цієї країни – скіфи, які ніби і вторглися в загадкову Причорноморську Кіммерію.

«При наступові скіфів, – пише Геродот у своїй «Історії», – кіммерійці, маючи на увазі численність війська, що наближалося, стали радитися між собою, і думки їхні, висловлені з однаковою наполегливістю, розділилися…» Народ благорозумно пропонував піти геть, не наражаючись на небезпеку в боротьбі з численними військами скіфів, а царі (вожді та старійшини і знатні воїни) запропонували боротися за свою батьківщину з наступаючим ворогом, боротися до загину, але не уступити їм і п’яді своєї території! Але ні народ не захотів послухати царів, ні царі – народу: перші вирішили піти геть без бою, віддавши рідну землю ворогам, а царі ухвалили лягти мертвими в рідній землі, але не бігати невідомо куди разом із народом… (Які передові царі і який непатріотичний народ! – В. Ч.) Вирішивши так, царі зі своїми військами розділилися на дві частини, рівні за кількістю, і стали битися… Чомусь між… собою. З якого дива? Колективне і грандіозне самовбивство?!. Так чи інак, а всіх царів, перебитих один одним, кіммерійський народ поховав біля річки Тіраса (Дністер) – могила їхня, зазначає далі Геродот, ще й досі видна, – а після поховання «пішов з країни, так що скіфи, які вторглися, зайняли країну вже без населення…»

Було б зрозуміло, якби кіммерійці, не бажаючи битися зі скіфами, пішли в безлюдні краї чи в такі краї, де були слабкі господарі. Але вони – боячись сильних скіфів, – пішли в Передню Азію і вступили у боротьбу з наймогутнішими на той час державами. Чи не правда – дивно? А тому зрозуміло, що кіммерійці не тікали від скіфів, як про те чув легенду Геродот, – у них були свої внутрішні процеси розвитку, що й повели їх у похід на південь – за добром. А їхній похід у Передню Азію і з’ява у Причорноморських степах скіфів збіглися в часові, тож і здалося, що одні втікали від інших… Очевидно, в результаті цього скіфи, не вступаючи в сутичку, швидше за все прийшли у покинуту перед тим кіммерійцями країну і зайняли її.

Грецький вчений Страбон жив на межі двох епох – 64 (63) р. до н. е. – 23 (24) р. н. е. У своїй головній праці «Географія», де він використав дані попередників, повідомляє, що кіммерійці вторглися в Малу Азію ще за часів Гомера (VIII або початок VII ст. до н. е.) чи й раніше. Відомі також повідомлення ассирійських розвідників та дипломатів, свідчення вавилонських хронік, що доповнюються розповідями Геродота та інших авторів.

І ось яка картина вимальовується. Десь близько середини VIII ст. до н. е. кіммерійці, увірвавшись на територію сучасної Анатолії, знищили Фрігійське царство, а близько 654 р. до н. е. захопили Сарди, тоді столицю Лідійського царства (західна частина Малої Азії), а цар Лідії Гіг загинув у битві з ними.

Дозоляли кіммерійці також іонійським грекам, руйнуючи їхні міста (хоча б Магнесію та Ефес). Грецький поет (правда, в переказі Страбона) Каллін таврував «військо нечестивих кіммерійців, що нищило Ефес».

Зазнали спустошень від «нечестивих» й інші грецькі міста, що перед навалою невідомого народу спішно зводили потужні системи укріплень. Ассирійські писемні джерела, починаючи з другої половини VIII ст. до н. е., теж згадують кіммерійців. На той час зчепилися між собою дві великі держави давнього Сходу – Ассирія та Урарту, і ось як повідомляли ассирійські агенти з Урарту: володар країни Русса I зазнав поразки від кіммерійців! Цим скористався ассирійський цар Саргон ІІ, завдавши Урарту такого удару, що Русса I у відчаї заколовся кинджалом. Але невдовзі загинув і його переможець – не виключено, що в битві з усе тими ж кіммерійцями.

Згодом, правда, кіммерійці зазнають поразки від Ассирії. А пізніше, як на Близький Схід вдеруться скіфські загони й утвердяться там на роки, їхнє панування покладе край кіммерійцям, вони розсіються (якась їхня частина увійде до складу скіфського об’єднання), і вже з другої половини VII ст. до н. е. в документах тамтешніх країн кіммерійці (на відміну від скіфів) більше не згадуватимуться…

А ось у топоніміку і топографію нашої країни вони увійшли навічно. Ще Геродот і Страбон писали про те, що вся країна, яка раніше належала кіммерійцям і потім була зайнята скіфами (себто наша нинішня Україна), «заселена» кіммерійськими назвами. Це в основному стосується Керченського півострова, де були «кіммерійські стіни», «кіммерійські переправи», сама Кіммерія (виходить, була вона – КІММЕРІЯ!), Боспор Кіммерійський (Керченська протока), м. Кімерик. А в західній частині Північного Причорномор’я знаходилася могила останніх кіммерійських царів. А це переконливо свідчить, що кіммерійці займали все Степове Причорномор’я від Дону до Дністра.

Все ж таки виходить, що була колись прапрадавня країна з симпатичною назвою Кіммерія, населена буцімто русявими вогненноокими кіммерійцями. Хто вони були насправді, чийого роду-племені, тепер важко сказати достеменно. Не виключено, що кіммерійці – це не окремий етнічно чистий народ, а збірна назва різних племен, що населяли тоді Подніпров’я та південь теперішньої України, в якому головну роль відігравали кіммерійці (як пізніше на тамтешніх теренах її відіграватимуть скіфи). Очевидно, серед тих племен жили й скіфи, вони згодом візьмуть гору в тому об’єднанні і створять своє державне об’єднання – Велику Скіфію – в краю кіммерійському. (У Гомера і в Біблії є глухі натяки, що кіммерійці – «батьки» скіфів.)

Кіммерійцями їх називали греки, а що насправді означає ім’я «кіммерієць» досі невідомо. З цього приводу існує лише кілька припущень. Одні вчені вважають, що назва походить від фінікійського слова «темний»,[11] інші, що від грецького «зимові» – тобто люди країни (в обох випадках) не сонячної, а тієї, у якій, за уявленнями греків, були холодні зими; ще інші апелюють до фракійської та хеттської мов тощо. Найбільш поширена версія, що ім’я «кіммерійці» – з давньоіранської мови й означає щось на зразок «рухомий загін іраномовного кочового населення євразійських степів». В ассирійських клинописних текстах VIII–VII ст. до н. е. їх названо «гімірра». А як насправді, що воно означає – хто тепер скаже? Діло, як кажуть, давнє. Воістину давнє!

І все ж: хто такі кіммерійці, якого вони роду-народу і яка їхня культура, звідки вони взялися і якою мовою розмовляли, які були на вигляд? Щодо мови – основи основ кожного народу, адже без рідної мови немає і бути не може й самого народу, – то одні вважають, що вони розмовляли фракійською мовою (були їм етнічно близькими?) – сьогодні однією з мертвих індоєвропейських мов, що колись була поширена у східній частині Балканського півострова і на прилеглих до нього територіях. (Фракійці – група давніх індоєвропейських племен – даки, одриси, гети та ін.). До речі, цю тезу сприймає багато фахівців з даного питання.

З мови кіммерійців у писемних джерелах збереглося лише кілька слів. Це імена кіммерійських вождів (царів) Теушпи, Тугодамме (Лігдаміса) та Шандакшатри. Не густо. Але й щодо походження цих імен лінгвісти не дійшли якоїсь однієї, спільної думки. Хоч, приміром, ім’я Шандакшатри, безумовно, належить до іранської мови, оскільки «кшатр» є типовим іранським словом, що означає «влада», «доля», «талан» тощо. (Але міг же кіммерійський цар, не будучи іранцем, просто носити іранське ім’я, особливо після того, як кіммерійці побували на Близькому Сході і довгий час там воювали?)