Розділ «Частина десята І почалася «дивна» війна»

– Царю! Неприступність цих людей мені приблизно була відома з чуток, а на місці я ще більше переконався у ній, бачачи, як вони знущаються над нами. – Брови Дарія смикнулися і гнівно насупились, але Гобрій вирішив – будь-що-будь говорити і далі, і говорити те, що він думає, незалежно від того, подобається це владиці чи ні. – Тому я гадаю, що, тільки надійде ніч, нам треба запалити вогні, як ми це завжди робимо, щоб освітити табір на випадок наскоку степовиків, обманути тих наших людей, які найбільш слабі та негодящі для перенесення незгод, прив’язати всіх ослів і відходити, поки ще скіфи не поспішили до Істру з метою зруйнувати міст чи іонійці не прийняли рішення, яке б могло нас погубити.

Дарій хотів було сказати: «Знищення мосту на Істрі – це наша вірна загибель», але промовчав. Насупився, засопів, і лице його – почорніле і схудле – закам’яніло. В шатрі стояла така тиша, що чути було, як важко дихає цар.

Полководці завмерли в очікуванні лиха.

Гобрій зблід, прикусив губу, але відкрито дивився царю в очі. Від своєї поради він не думав відмовлятися.

Дарій подивився на нього гнівно, якусь мить посопів, а тоді з шумом зітхнув (це вказувало, що спалах гніву в царя царів минув), і полководці теж полегшено зітхнули.

Ні на кого не дивлячись і ні до кого конкретно не звертаючись, Дарій буркнув: «Треба добре помізкувати, як нам забезпечити своє повернення». Не сказав – утечу, а всього лише – повернення.

Де ваша сила, скіфи?

І настав той день, коли Дарій сказав одне лише слово: «Все!» І запала гнітюча мовчанка, і полководці злякано дивилися на свого владику. І Дарій тоді видавив із себе ще кілька слів: «Досить ганятися за скіфами, пора повертати коней до Істру».

Ні, він не сказав, навіть самому собі не сказав, що пора тікати… А сказав лише, що пора повертати коней до Істру.

Та на захід дорога нелегка, а військо було повністю виснажене, і Дарій звелів стати на день табором у долині.

А сам з Гобрієм, якому особливо довіряв і з думкою якого завжди рахувався, помчав до ближньої могили, що здіймалася над усією рівниною. Гобрій встиг гукнути тисячнику із гвардії «безсмертних», і той із своєю тисячею помчав за ними. Дарій з Гобрієм на конях піднялися на могилу, а тисяча гвардійців, наїжачена списами, оточила могилу внизу суцільним кільцем коней і списів. З високої могили було видно на всі боки. Спершу Дарій подивився на захід, туди, де за степами і долами мав бути Істр. На заході аж чорно було від скіфських вершників, вони носилися сюди й туди, а з-за обрію виринали все нові й нові загони.

– Яка до них відстань? – запитав він Гобрія.

– Гадаю, що десь біля денного переходу, – відповів Гобрій. – Вони завжди тримаються од нас на відстані денного переходу.

– Ні, – заперечив цар, – цього разу вони тримаються на відстані південного переходу. Що це означає? Невже скіфи так осміліли, що стали підходити до нас ближче?

– І все одно вони кинуться тікати, як тільки ти велиш війську іти на них.

Цар промовчав і повернув коня на схід. Глянув поверх свого війська, що загатило всю долину, на обрій. Там теж сюди й туди снували вершники, і було їх багато. Дарій нахмурився.

– Досі вони трималися тільки попереду нас, і ми їх увесь час гнали. Тепер же вони вирішили зайти нам ще й у спину.

Оскільки цар прямо не звертався із запитанням до Гобрія, то Гобрій нічого не відповів, пам’ятаючи, що чим менше висловлюватимеш владиці свої думки, тим довше житимеш.

Дарій повернув коня на південь і відразу ж – на північ. І на півдні, і на півночі теж носилися скіфські вершники.

– Схоже на те, – сказав цар, – що кочовики забагли нас оточити. Як ти гадаєш, Гобрій, їм це вдасться?