Розділ «21. Кремлядь у сльозах»

— Взяти цих зайд! — наказала Суя. — У яму. Володар вирішить, як їх стратити, коли повернеться.

Двоє вартових за спинами характерників та ті двоє, що були біля трону, кинулися до них, настовбурчивши алебарди. Уже випробуваним сьогодні прийомом Олег із розвороту вдарив ногою у підборіддя ближчого до нього нукера. Вихопив алебарду й кинув Іванові — вправнішому за нього фехтувальнику. Цієї миті залою поширився нестерпний сморід перцевого газу — Мстислав бризнув із балончика в обличчя двом вартовим, які набігали від трону. Ті зайшлися сльозами та кашлем. Іван легко вибив алебарду у ще одного вартового. Суя в нападі кашлю зігнулася на своєму ослоні, бояри — згуртувалися довкола неї. Це було безпечніше, ніж бігти на допомогу нукерам, які билися із дивними «купцями». Усі царедворці теж нестерпно чхали та заливалися сльозами.

Характерникам здавалося, що шлях до відступу вільний. Іван метнув алебарду на манер списа в останнього боєздатного вояка і пробив тому плече. Олег із Мстиславом вже були кинулися до дверей, крізь які потрапили до палати, але Іван наказав бігти у протилежний кінець зали — за колону. Там були ще одні двері, ймовірно, вони вели до внутрішніх покоїв. Майже нічого не розбираючи на шляху через сльози, вони вибігли у темні порожні сіни, а звідти, мало не навпомацки, вузьким довгим коридором потрапили у якусь холодну комірчину без вікон.

— Тату, чому сюди? — ще не відсапавшись, прошепотів Мстислав до Івана, коли вони, причинивши за собою рипучі двері, причаїлися у цьому непевному сховку.

— Бо в парадних палатах повно варти, — Іван рукавом витер сльози, які ще рясно текли з очей. — Та й через двір нам ніяк не прорватися. А ти таки порушив заборону не брати з собою ніяких засобів із нашого часу!

— Та то волоцюга Ден…

— Тихо, — підняв палець Олег. — Чуєте?

Десь унизу пролунали стрімкі кроки кількох чоловіків, які голосно перемовлялися між собою. Крізь щілини підлоги до комірчини на мить зазирнуло світло смолоскипів. Цього було досить, аби характерники побачили, що у дальньому кутку стоїть драбина, верхній кінець якої впирається у відкриту ляду. Звуки стихли. Іван мовчки вказав на драбину. Олег здерся на горище і звідти прошепотів побратимам, щоб рушали за ним. Він навпомацки подав руку Іванові. Мстислав, приєднавшись до них, одним рухом підняв за собою драбину й нечутно зачинив ляду.

Тут темрява була не такою густою — крізь маленьке трикутне віконце, розташоване угорі двоскатного даху, пробивалося надвечірнє світло. Було чутно, як по кроквах шаруділи миші, втікаючи від несподіваних гостей. Знизу долинали дедалі гучніші звуки ґвалту, що швидко розтікався Кремляддю.

Горище виявилося велетенським — мабуть, накривало увесь терем. З поперечин між кроквами звішувалися в’язанки сушених грибів та оберемки трав, у підвішених до балок полотняних торбах шаруділи сушені ягоди.

Козаки дісталися віконця. Мстислав підсадив на поперечину Олега, і той визирнув назовні. Пошуки вже перекинулися на двір. Браму зачинили, на стіні фортеці через кожні десять метрів стали вартові зі смолоскипами. Олег побачив, що терем з’єднаний зі стіною критою галереєю, яка на рівні другого поверху спиралася на товсті колоди-стовпи. Десь на вежі вдарили у набат.

— Стіна фортеці там, — вказав Олег напрямок. — Це єдиний шанс вибратися звідси.

— Яким чином? — Мстислав зсадив його на підлогу.

— Є в мене план.