Розділ четвертий «DER TARFERKEIT»

— Боятися треба вам.

— Мені?

— Всім тут, — Клим обвів рукою приміщення точно так, як це перед тим робив Цезар, котрий саме вилазив з-під стійки. — Досить мого слова, аби сюди прийшла стрілецька чота під орудою знайомого декому з присутніх старшини Арсенича. Ваше, вибачте на слові, кубло вичистять раз і назавжди.

— Лякаєте.

— Ні, пане Тимо. Комусь чудово знайомі методи моїх товаришів-військових.

Той скреготнув зубами.

— Слухаю вас.

— Не тут. Справа, з якою я прийшов, не для загальних вух.

— Коли так, ходіть, — Тима кивнув на двері за шинквасом.

— Заберіть цього жевжика з собою. Чого не думав, гак що справа, з якою я прийшов, розв’яжеться так скоро. Чесно кажучи, здивований, хоч і неприємно.

— Та поясніть уже...

Лінда торкнув Тиму за плече, зупиняючи:

— Дозвольте подіям іти, як йдуть, пане Тимо.

— Мудро, пане Ліндо. Тим більше, вони у вашій компетенції.

— Прошу?

— Ви поліцейський. Я не забув ваших слів про те, що колишніх не буває. Сьогодні мені це саме нагадав ваш старий знайомий, пан Віхура. Візьміть ось його, арештуйте.

Клим кивнув на Пляму, котрий далі сидів, опустивши голову й мотаючи нею з боку в бік. Лінда, трохи подумавши, підійшов до батяра, нависнув над ним.

— Ти. Встав, пішов зі мною. Ворушися.

Зовсім по-дитячому шморгнувши носом, Кшись підвівся, непевно стоячи на ногах. Але посунув сам, і в поглядах присутніх читався вирок.

— Ось це забули.