Розділ шістнадцятим Маленький шпиталь на Личаківській

— Побачив у вас там наливку, пане Кошовий, — мовив Віхура, сідаючи зручніше. — По-перше, нашим підопічним не завадить, іншої анестезії нема. І я пригощуся. Хтозна, скільки тут ще сидіти.

Клим тільки тепер звернув увагу — він один стояв у пальті. Знявши його, кинув на спинку стільця. Капелюх так і лишився на вулиці, йти по нього не було бажання, обійдеться, має декілька. Аби ж лиш цього горя. Взявши з шафи карафку, затримав погляд на камені зі Стрийського парку, що досі лежав на письмовому столі біля прес-пап’є, прихопив чарки, примостився навпроти відставного комісара.

— Пане Віхуро, ви мене здивували.

— Прошу?

— Чи не вперше за час нашого знайомства ви з’явилися вчасно та в потрібному місці.

— Ви завжди недооцінювали поліцію.

— Приклади лише з мого досвіду. Як ви тут опинилися? І що на це скаже турботлива пані Віхурова?

Віхура простягнув руку. Давши йому чарку, Клим налив, потім — собі. Решту тицьнув Шацькому, котрий відразу щедро зросив міцним напоєм тампон.

— Не повірите — пані Віхурова й благословила мене поспішити на допомогу пані Богданович.

— Тобто?

— Щойно в місті почалася стрілянина, моя дружина відразу згадала про вдову мого друга й шефа, — відставний комісар пригубив наливку, посмакував. — Не дивіться так. Бачу, вас обурює. Мовляв, пані Магду є, кому захистити. Тільки ж ми маємо враховувати певну специфіку конфлікту, серед якого опинилися. Поруч із вами полячці... даруйте на слові...

— Хочете, закінчу? — випалив Клим. — Небезпечно, так? І ви поспішили захищати її — від мене? Здається, не так давно подібна розмова в нас уже була.

— Пане Кошовий, я не маю наміру заходити зараз у кола політикування. Можливо, іншим разом, за інших обставин. І то... Без великої охоти, ось. Не важливо, заради чого спішив до вас на Личаківську я. Маємо іншу задачу: не допустити, аби ці двоє, гм, пацієнтів за першої ж нагоди вчепилися один одному в горлянки. Тож, із вашого дозволу чи без, я лишуся доти, доки представники ворогуючих сторін не позабирають кожен свого пораненого.

— Мудре рішення, пане Віхуро, — озвався Шацький.

Застогнав Повх, йому саме чистили рану.

Магда вийшла зі спальні, витираючи руки чистим рушником.

— Пане Шацький, допомога потрібна?

— Пані Магдо, я дантист, але й таку справу знаю.

— Чудово. Коли закінчите, ваша допомога знадобиться мені. Асистувати будете.

— Із задоволенням.