Розділ шістнадцятим Маленький шпиталь на Личаківській

— Я комісар кримінальної поліції Віхура, — відчеканив той.

— Якої? Австрійської вже нема, хіба не знаєте?

— Поліцейському не важливо, Австрія тут чи якась інша країна. Пораненого ніхто не чіпатиме. У моїй присутності ніхто нікого не вб’є.

— Кошовий, ти ж знаєш його! — Арсенич кивнув на відставного комісара, не дивлячись на Клима. — Хай іде до дідька! Ти ж бачив, вони стріляють у нас! Підло, нахабно, хіба це не порушення! Їх захищати не треба!

— Поки нема законної влади, поки не працюють відповідні інституції, закон і порядок представлятиму я. Хоч у відставці, але все ще комісар. Запитайте в пана Кошового, він поділяє цю думку. Тепер — з дороги, той чоловік стікає кров’ю.

Старшина завмер із розкритим ротом.

Більше не заважав, опустив гвинтівку. Підхопив Повха під другу руку, буркнув:

— Чорт знає, що робиться. Гайда, — це вже до Клима.

— Климентію, тут треба допомогти, — гукнула Магда, яка тим часом разом із Віхурою вже підійшла до пораненого.

— Тут теж.

— Не грай вар’ята. Ти чудово все розумієш. Пан Віхура сам його не потягне.

Арсенич усе прочитав по очах Кошового.

— Чорт знає що, — повторив. — Розказати, так не повірять же. Йди, давай. Я вже сам.

— Для чого сам! — поруч виринув Шацький, про якого в гармидері всі разом забули. — Прошу дуже, пане старшино, якось двоє впораємося.

Клим не припускав, що Йозеф придасться як санітар. Та згадав, як дантист кілька разів волочив його під час їхніх довоєнних походеньок, коли діставалося на горіхи, й поступився місцем. Шацький перекинув руку пораненого стрільця собі через плече. Він виявився нижчим, але зовсім трохи — побачивши їх поруч, Кошовий на око визначив: Повх вищий від його друга на півголови, не більше.

Шацький закректав.

Повели.

Витерши спітнілі долоні об пальто, Клим ступив до Магди й Віхури. Попри критичну ситуацію все ж вирішив дізнатися спершу, як тут опинився відставний комісар. Але все вилетіло з голови, щойно розгледів як слід пораненого.

Знизу вгору на нього дивився Рафал Лінецький.

— Ні, — Кошовий мотнув головою. — Магдо, краще лишити його. Я сам гукну лікаря, знайду, приведу. Цьому панові нічого не загрожує.