Розділ шістнадцятим Маленький шпиталь на Личаківській

— Він кров’ю стікає! — вона тупнула ногою. — Ми всі люди, кінець кінцем! Нехай хоч хтось, хоч десь лишиться людиною!

— Пан здивований, що так трапляється, — простогнав Лінецький.

— Бачу, ви знайомі, — мовив Віхура. — Тим краще. Всі всіх знають, якийсь час не посваритеся. Давайте, пане Кошовий, йому ніби в живіт стрелили.

Зціпивши зуби, Клим як міг обережно підняв пораненого під руки.

Віхура спритно підстрахував.

Отак і рушили.

Арсенич не лишився.

Перед тим, як піти, випив води, гмикнув, зміряв недобрим поглядом підбитого ним поляка. Проте Магда відразу закерувала, звелівши Климові й Віхурі забрати Лінецького подалі від стрілецьких очей. Єдиним місцем, придатним для нього, виявилася спальня, де поранений без жодних церемоній та слів подяки розмістився на ліжку. Повха вклали на канапу, і Кошовий, вірний звичці думати наперед, зрозумів: найближчим часом їм із Магдою доведеться облаштуватися на підлозі. Якщо врахувати Шацького, котрий нині навряд чи захоче вертатися додому, вільною від постояльців лишиться хіба вбиральня — Йозеф займе кухню.

Пообіцявши незабаром розібратися й таки відрядити на Личаківську санітарів, старшина пішов. Віхура захопив собі крісло, перетягнув його на середину зали й вмостився так, аби розділяти дві кімнати, створивши щось на зразок прикордонної застави між пораненими стрільцем — українцем і офіцером-поляком. Шацький віддався клопотам, допомігши обом по черзі роздягнутися й роздивившись рани з виглядом, ніби був не дантистом, а хірургом. Магда тим часом помила руки й навіть перевдягнулася, бо мала вдома вбрання медсестри, час від часу брала його прати й прасувати. Відправила Йозефа різати на бинти чисте простирадло, оглянула обох сама.

— Думай, що хочеш, Климентію, але пан Лінецький має важчу рану. Кулю треба діставати.

— Та що я можу думати...

— Насамперед ним займуся.

— Бога ради!

— Тобі це неприємно.

— Магдо, слово честі: мені однаково після всього, що вже трапилось сьогодні. І підозрюю — ще не вечір.

Стрепенувшись, Магда перехрестилася:

— Пане Шацький, дуже перепрошую! Прийміть співчуття! Це жахливо, жахливо, так не мало бути!

— А отак — мусило? — Йозеф сумно кивнув на Повха, який скрутився на шкіряній канапі, голий по пояс, затискаючи рану жмутом із власного одягу. — Чи так, як отой пан? — кивок на спальню. — Пані Магдо, я впораюсь. Краще скажіть, чим помогти, бо хтось помер, а хтось ще живий.

— Справді. Завжди цінувала вашу мудрість. І... пані Естер теж.

Не втримавшись, вона ступила до Йозефа, нахилилася, торкнулася губами його лоба. Потому сказала промити та перев’язати рану стрільця. Сама ж пішла на кухню, кип’ятити ніж — збиралася все ж таки вирізати Лінецькому кулю сама, та, за її словами, сиділа, на щастя, неглибоко.