Розділ чотирнадцятий Без жодного пострілу

— Довго спиш, — старшина звично видобув файку, почав натоптувати тютюном. — Військового комітету вже нема.

— Тобто? Розігнали?

Старшина похитав головою, розкурюючи люльку. Пахнувши, видав разом із терпким димом:

— Тепер маємо Генеральну команду[35]. Керує Гнат Буряк.

— Хто?

— Сотник Вітовський[36]. Він уперся, більше жодних перемовин із віденським намісником. Про поляків мови нема.

— Що це значить? — відповідь Клим знав, але хотів почути.

— Випереджаємо ляхів. Беремо владу вже, маємо бажання та зброю.

Арсенича відволікла поява двох зовсім молодих хлопців. Вони зайшли до класу діловито, роздивилися, їх гукнув хтось із стрільців, юнаки підійшли, отримали запечатані конверти й так само злагоджено залишили приміщення. Кошовий провів їх здивованим поглядом.

— Можу помилятися, звісно. Тільки, Павле, я тих, хто вивчає богословські науки, здалеку бачу. Щось у них таке є... Спільне.

— Є, — кивнув Арсенич. — Ці богослови — кур’єри, наші зв’язкові. Розносять накази тим, хто ще нічого не знає. Військові вже мають їх від окружних командирів. Цивільні мають знати, до чого готуватися.

— До чого ж?

Старшина знову загорнув себе в хмарку диму.

— Завтра матимемо законну владу. Мусять обійтися без чвар, доста вже. Єднаємося та всі виходимо на вулицю.

— Тепер?

— Чекай. Хай військо свою справу зробить. Керувати — не наша справа.

— Скільки в нас людей?

Арсенич зиркнув на Кошового, гмикнув.

— Сказати тобі відверто, друже? Інший би таке запитав — уже б волік до Снігура. Тому лише дай когось такого до рук, відразу шпигуна викриє. Але тобі скажу, — він підморгнув. — Й ти, пане адвокате, можеш цікавитись подібним тільки в мене. Другий би згріб за карк — і куди треба.

— Лякаєш.