Розділ чотирнадцятий Без жодного пострілу

Зібравши папери, заховав назад у конверт. Сам конверт — у шухляду.

Знайшов залишки наливки. Випив, пожував губами, прокручуючи в голові нову і, як не крути, справді важливу інформацію.

А потому пішов спати. Мусив дочекатися завтрашнього дня.

Сон не йшов.

Півночі Клим крутився, розбуркав Магду, вона щось невдоволено прошепотіла й розвернулася спиною. Аби не тривожити, перебрався знову на канапу в кімнаті. Кортіло вдягнутися, взяти револьвер та вийти на вулицю. Натомість підвівся й завмер біля вікна, слухаючи ніч та намагаючись зловити віддалені звуки пострілів. Нічого не чув. Або стріляли не тут, або — все скасували, перенесли, як пропонував хтось із нового керівництва Національної Ради, або — все йде гладенько, опору не чинять.

Коли набридло стовбичити, забрався під ковдру, вкрився з головою — й на диво заснув. Нарешті зморило, день вимучив, ось тільки наздогнав. Коли продер очі, холодне сонце першого листопадового дня вже пробивалося крізь завіси, а Магда шаруділа на кухні. Пахнуло свіжозвареною кавою.

— Ти втік від мене, — сказала Магда жартома, побачивши Клима в дверях.

— Заважав.

— Не так, щоб дуже.

— Ти сказала.

— Ой, ти завжди слухаєш, що говорять уві сні?

— На мене кави лишиться?

— Пий цю, я собі зварю. Маємо ще трохи. А ти, Климентію, мене дивуєш. То рання пташка, а тут просипаєш другий день поспіль.

Замість відповіді Кошовий поцілував її, відмовився від кави, що теж було не зовсім на нього схоже, перевдягнувся й поквапився. Йому свербіло знати, що ж відбулося в місті, поки воно бачило сни.

Вийшовши, не відчув нічого. Львів жив звичайним життям. Хіба ранок видався холоднішим, ніж попередні. Вночі падав дощ, під ранок стихнув, та коли Клим перетнув вулицю — бризнув знову. Кошовий щільніше запахнув пальто, шкодуючи, що не подумав про шарф, натягнув рукавички. Йти до Народного дому, де напевне є вся інформація, можна було, оминувши Шевську. Але сила звички понад усе: ноги вели знайомим, сотні разів пройденим маршрутом.

Не здивувався, побачивши поруч із конторою Шацького.

І зовсім не заскочив блиск в очах Йозефа — вони випромінювали великі знання. Якщо дантист Шацький не почує про щось у Львові першим, неодмінно дізнається наступним. Зараз Клим бачив свого друга таким, якого знав усі ці десять років. Його аж розпирало від бажання розказати, він навіть підстрибував від нетерпіння.

— Пане Кошовий, пане Кошовий! Ви чули?

— Що саме? — обережно запитав Клим, намагаючись не виказати себе.

— Йой, то ви не чули! — він театрально сплеснув руками. — Весь Львів знає! А ви спите! Ви проспали грандіозні зміни! Я не міг собі такого уявити, ще вчора не міг! Я помилявся, ох, як я помилявся! Недооцінив вас!