Розділ «5»

Навпроти Жолкевського у кріслі з різьбленою спинкою зручно вмостився перемишльський конселян Станіслав Стадницький[15]. Його поява тут була найбільшою несподіванкою, якщо взяти до уваги той факт, що два місяці тому той же король приїжджав до Стадницького у щойно захоплений ним замок Риботичів для оголошення «мирової». Видно, справи у Сигізмунда не такі вже й райдужні, як той намагається їх подати, коли доводиться просити допомоги у «Диявола з Ланьцута», як поза очі називають Станіслава Стадницького.

Поруч Жолкевського всадовили щойно прибулого гетьмана Литовського Яна Карла Ходкевича[16]. Його польний гетьман поважав найбільше, адже Ходкевич воював під його началом під час розгрому Северина Наливайка. Тоді Карл сподобався йому своєю рішучістю — якістю не останньою для полководця. Три місяці тому двотисячна армія під його командуванням взяла Пернов, потім повернула до Риги, де його кавалерія розбила передові війська шведів під командуванням графа Мансфельда. Це забезпечило Речі Посполитій домінування в цьому регіоні.

Замикав застілля велзький староста Олександр Корвін-Гонсевський[17]. Наймолодший серед присутніх, він, тим не менше, встиг повоювати в армії Гришки Отреп’єва і спізнатися з теперішнім самозванцем.

— Панове! Хочу повідомити вам, що я остаточно вирішив піти війною на Московію, — урочисто почав король Сигізмунд III.

Урочистість рішення короля присутні ніяк не оцінили. Для них ці слова не стали новиною, тим більше, що війна з Москвою тривала вже добрих три роки, і сьогодні мова йшла лише про участь у ній самого Сигізмунда.

А його величність продовжував:

— Ми вирішили не упускати цієї можливості для примноження нашої слави і розповсюдження володінь Речі Посполитої. Крім того, я отримав послання від пана Сапіги (король мав на увазі кузена великого канцлера, який у даний момент зі своїм військом прямував до Тушина, де отаборився другий самозванець). Пан ротмістр повідомляє нас, що, за його даними, частина бояр невдоволена правлінням царя і не проти того, щоб ними правив наш син Владислав. До того ж цар запросив у Московію шведський корпус. Шведи вже встигли витіснити наші війська. Кернозицький і Зборовський змушені відійти назад. Таким чином, нависла безпосередня загроза над нашими військами, що оточили монастир у Посаді. Зараз, коли московський край охопила смута, настав той благословенний час, щоб втрутитися у московські справи. Військо царя практично відсутнє, інакше не набрав би Скопін[18] різного наброду з німців та шведів. Коло самозванця ще крутяться деякі бояри, але, гадаю, це ненадовго. Московитам потрібно показати силу, і я буду тією силою.

Король Сигізмунд III окинув поглядом присутніх.

— Отож питання військового походу вирішене, — мовив він далі. — Залишається узгодити маршрут. Пане гетьмане! Ми хочемо вислухати вашу думку.

Станіслава Жолкевського звернення до нього застало зненацька. Зазвичай у подібних випадках король (з настанови Потоцького) давав йому слово останньому, коли вже нічого не можна було змінити. Тут же щось було новим, що викликало слабко приховану цікавість у присутніх.

— Ваша королівська величносте! — почав, трохи нахилившись уперед, гетьман. — Ви, звісно, пам’ятаєте, я висловлював свою думку про майбутній похід ще під час нашої розмови у Варшаві. Шановному панству нагадаю: незважаючи на те, що моя думка про війну не змінилася, я, тим не менше, повністю підтримую вашу величність. Що ж до шляху... Це залежатиме, ваша величносте, якій з двох цілей походу — примноження земель Речі Посполитої чи воцаріння вашого сина — ви віддаєте перевагу. Якщо спершу задатися метою розширення вольності, то, безумовно, пряма дорога на Москву лежить через Смоленськ, який московита захопили у нас ще сто років тому. Але, ваша величносте, мушу нагадати, що Смоленськ — древня фортеця, спеціально підсилена ще Борисом. Такий захід — взяття Смоленська — вимагатиме від нас багато часу, піхоти і гармат. Якщо ж визнати пріоритетом посадити на московський трон Владислава, безумовно, найкраще рухатися Сіверськими землями. Там замки дерев’яні, і взяти їх тими засобами, які будуть недостатніми під Смоленськом, виявляться набагато легше.

— Вельможний пан гетьман вже хоче завести нас у свої сіверські ліси! — вставив Ян Потоцький. — Складається враження, що пан гетьман не знає, що найближча дорога на Москву лежить через Смоленськ!

— Саме тому московита й укріпили його! — парирував Жолкевський. — Для його взяття у нас немає ні сил, ні гармат. Та й час ми втратили. Нам потрібно зібрати військо, а воно на даний момент не готове, жовніри давно не отримували платні. Ми можемо виступити не раніше жнив; поки військо дійде до московського кордону, настане осінь. Ваша величносте, смію нагадати вам про вашого прадіда Казимира, який, маючи велике військо, застряг під Бреславцем лише тому, що пізно відправився на війну.

— Ваша милосте! Зараз не час згадувати прадіда його величності! — підхопився Потоцький. — І Смоленськ — не Бреславець сто п’ятдесят років тому. Кузен шановного пана канцлера (легкий кивок головою в сторону Лева Сапіги) писав його величності, що, прямуючи повз Смоленськ на підтримку нашим жовнірам під Москвою, до нього прийшли бояри з міста і говорили, що місто згодне підкоритися, якщо пан Сапіга захотів зайняти його іменем його величності, а не самозванця. Не думаю, що відтоді щось змінилося.

— Зараз у Смоленську Скопін, — вставив Ходкевич.

Ян Потоцький, здавалося, не чекав від литовського гетьмана заперечення, але відразу опанував себе і, повернувшись до короля, махнув рукою.

— Зелений ще! — мовив.

— Може, і зелений, але це не завадило небожу царя Василія запросити у Московію допомоги у князя Судерманського, — заперечив Карл Ходкевич.

У присутності Сигізмунда III, який вважав себе королем Швеції, воєводи уникали називати так Карла IX.

— Боюся, що нам доведеться повозитися з ним, — закінчив Ходкевич.