Розділ «4»

— І що пан гетьман? — поцікавився Максим Дідух, сусід Тараса, дебелий, але добродушний коваль.

— Пан гетьман ще не вирішив, — відповів чоловік із Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) — Та й не скора ця справа — будувати церкву! Ось костел скільки ще будувати, а гроші йдуть від пана гетьмана. А хто дасть гроші на православний храм?

— Люди дадуть! — озвався Павло Бахур, ще один із Сопошина.

— Багато тут назбираєш! Усі багаті стали ляхами, бо не були б багатими, а ми — біднота. Поки назбираєш пожертву, помре не одне покоління.

— Бог дасть — побудуємо! — впевнено сказав Мазур.

Він витер вуса від крихт хліба, перехрестився і склав шматок полотнини — обід закінчився, треба було приступати до роботи.

Цей день закінчився б для Тараса Сопохи так само, як і попередні, коли він змушений відробляти повинність у місті, якби не несподівана розмова після роботи. Тарас поклав на місце деревину основу, на якій носив камінь, і зібрався вже пристати до односельців, щоб разом піти додому. Аж тут до нього підійшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку і після роботи він перевіряв, чи всі робітники на місці.

— Чого вам? — невдоволено запитав Тарас.

З власного досвіду він знав: нічого доброго такі зустрічі не приносили.

— От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, — сказав Мошко. — Андрушко Швець підвернув ногу, тому ходити не може. Відробиш замість нього, а наступного тижня будеш вільний.

— У мене завтра своя робота на городі, — заперечив хлопець.

— Посадиш у середу. І наступного тижня ти вільний.

— Знаю я ваші заміни! Вже так не один раз даремно робив!

— Ти не хочеш робити на пана гетьмана? — озвірився Мошко. — То, може, мені так йому і сказати?

Він сподівався побачити в очах Тараса страх, але помітив лише гнів.

— Зачекайте говорити панові гетьману... — зауважив хлопець.

— От і добре! — почав було управитель, але Тарас продовжив:

— Я йому сам скажу! І не думаю, Мошку, що його слова вам сподобаються.

Управитель аж захлинувся від несподіванки. Він хотів сказати, що ніякий він не Мошко, а Іцхак Вебер, і за такі слова йому не здобрувати, але Тарас рішуче рушив до воріт замку. У Мошка полізли на лоба очі. Він так і залишився стояти посеред площі. Не йшли додому й інші сопошинці — вони були свідками цієї перепалки і просто згоряли від бажання побачити, чим це все закінчиться.

А Тарас упевнено підійшов до воріт. Вартові його впізнали, але все ж запитали, до кого він іде.