Розділ «4»

Амвросій важко опустився на лаву. Останній рік його мучили болі у колінах і довго стояти він не міг. Напевне, давалися взнаки часи, коли він міг годинами стояти на колінах, молячись.

— Що скажете? — запитав Тарас.

— А що сказати? А чи вона тобі потрібна?

— Хто?

— Не хто, а що. Ця війна? Я розумію короля. Він хоче відняти у тамтешнього царя свої землі. Польний гетьман Жолкевський стане коронним гетьманом Жолкевським. А тобі це навіщо?

— А що мені тут робити? Самі знаєте: Мошко ні від мене, ні від матінки не відчепиться. А якщо я буду на службі в пана гетьмана, то він залишить матір у спокої.

— Мати знає?

— Ні. Ще ні. Я... Що скажете?

Брат Амвросій деякий час сидів мовчки, потім мовив:

— У Письмі сказано: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельмож». Я можу тобі дати пораду, але якщо ти вибереш дорогу Бога. Тут же я не в змозі ні заохочувати тебе, ні відмовляти.

Тим часом дощ закінчився — так же несподівано, як і почався. Брат Амвросій задоволено хмикнув: дірявий дах на цей раз витримав негоду.

— Піду я, — зітхнув Тарас. — Мати, напевне, хвилюється.

Він натягнув на голе тіло ще мокру свитину, мерзлякувато зіщулившись.

— Замерзнеш, — похитав головою монах.

— Дорогою висохну. А завтра я прийду, — на прощання кинув хлопець і залишив Амвросія самого.

У неділю він так і не наважився зізнатися матері про свій намір піти до війська, а вранці в понеділок, прихопивши з собою нехитру їжу — хліб, цибулю і ту ж таки рибу, разом з чоловіками села відправився до Жовкви на будівництво костелу.

Тарас знову приступив до вже звичної роботи. Як і кожного понеділка, хлопець підійшов до купи обтесаного каміння. Його ділянка роботи — піднести це каміння нагору, де майстри сміло вкладали його у стіни. Кожного наступного разу підніматися доводилося все вище: будівництво йшло жваво, і стіни костелу вже виросли до середини. Звичайно, коли кожного Божого дня тут працює стільки дармової робочої сили з навколишніх сіл, можна не боятися, що будівництво затягнеться.

Тарасові поклали на дерев’яний остов (такий же, яким він приносив рибу) чималий кам’яний блок, і хлопець укотре почав свій нелегкий шлях нагору і донизу, щоб десь в обід, коли весняне сонце вже почне немилосердно пекти, почути таку очікувану команду обідати.

Сопошинці розмістилися під північною стіною будівництва — там не так палило сонце. Поруч розсілися люди з Глинська. Кожен дістав з торбинок чи просто із вузлика нехитру їжу. Оскільки під час роботи не наговоришся, саме тепер чоловіки обмінялися останніми новинами. Цього разу мова зайшла про дерев’яну церкву, що скромно стояла у сотні метрів від костелу. Її вигляд — низенька, почорніла від часу та дощів — програвав перед навіть недобудованим латинським костелом. Чоловікам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православні, змушені будувати латинський храм, тим самим ще більше принижуючи свою віру.

Деяку надію на покращення справ дав майстер із Глинська, повідомивши, що православна громада міста звернулася до Станіслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.