Розділ «23»

— І це лише ти чув? — засумнівався монах.

— Я випив менше.

Деякий час ніхто не говорив, і Тарас навіть подумав, чи не пора звідси забиратися, але тут знову озвався монах:

— Дивись, Прокопію Петровичу, ось тут лежать наші царі. Василь Темний об’єднав всі удільні землі у єдину державу; його син Іван, прозваний Великим, зумів звільнити нас від Орди, а сином Василя III був сам Іван Васильович. У жодного з них не було краплі чужої крові, зате кожного поховали як православного інока. І кожен зробив все, що йому було визначено зверху. А що зробить для нашої землі Владислав? Чи Сигізмунд, якщо правда те, що ти мені сказав?

— Свята правда, Ваше Блаженство! — знову підтвердив невідомий Прокопій Петрович.

— Не лежати ляському праху на цьому святому місці! — впевнено сказав монах. — Не лежати!

— Тоді що робити?

— Я напишу послання моїм людям у Рязань. Тільки треба знайти когось, хто зможе відвезти його.

— У цьому затримки не буде, — заспокоїв невідомий. — Я й відвезу.

— Ну тоді з Богом! Прошу, Прокопію Петровичу, поки що нікому про нашу розмову не говорити. Знаю, що наших людей є багато навіть серед оточення гетьмана, але й вони не знають, що надумали ляхи.

— Коли вони дізнаються правду, їх стане ще більше.

— Тоді підніметься вся Руська земля!

— Благословіть мене, Ваше Блаженство! — почув Тарас і зрозумів, що розмову закінчено, і треба бути особливо уважним.

Невдовзі повз нього пройшов лише старий монах, який одразу зайшов у захристію. Тарас Сопоха почекав ще хвильку, обережно виглянув зі свого сховку, логічно подумавши, що боковими дверима вийти небезпечно, швидко, намагаючись не стукати підборами по кам’яній підлозі, прослизнув уздовж гробниць, кинув прощальний погляд на останню з прахом якогось Ярослава Володимировича[54] і вибіг із храму, навіть забувши перехреститися.

Невідомого Прокопія Петровича ніде не було, але це й не дивно, якщо врахувати кілька десятків храмів, розділених вузькими вуличками, а то й просто стежками. Постоявши деякий час у нерішучості, Тарас Сопоха швидко попрямував до двору, де розташувався Ян Жолкевський, з твердим наміром розповісти про почуту розмову.

На щастя, Ян був удома. Вислухавши неймовірну історію, котру йому повідав його джура, молодий Жолкевський недовірливо запитав:

— А ти нічого не вигадав?

— Тобто? — здивувався Тарас.

— Може, привиділися вони обидва? Може, це були душі померлих царів?

— Чому ти мені не віриш?