Розділ «23»

— Добре, прийду, — сказав Тарас. — Якщо виженуть...

Тим часом козаки проїхали всередину кутаф’ї — вежі на початку довгого моста через річку Неглинну. Військ було багато, тому мостом просувалися повільно. Козаки навіть почали підозрювати, чи не розміщаються в Кремлі ті, що пройшли першими.

Але ось Богоявленські ворота залишилися позаду, і Тарас потрапив усередину Кремля.

Такого накопичення будинків, монастирів, церков та палаців Тарас Сопоха не бачив ніколи. На двадцяти п’яти десятинах, оточених білими зубчатими стінами, розмістилося так багато споруд, що між ними майже не залишилося місця для доріг.

Зрештою гетьман Станіслав Жолкевський зрозумів, що все військо за стінами Кремля не розміститься, тому майже одразу він відправив його більшу частину назад, доручивши Олександру Корвін-Гонсевському розмістити його у стрілецьких казармах. Після невдач московського війська місця вистачило на всіх. Не затрималися в Кремлі і запорізькі козаки. Жолкевський вирішив не ризикувати і не тримати поруч себе вільних озброєних людей, котрі безпосередньо йому не підпорядковувалися.

Тарасові Сопосі пощастило, і він оселився поруч Яна і Лукаша Жолкевських. Разом з джурою останнього — дещо пихатим поляком Міхалом Потоцьким — він займав одну з численних кімнат двору Дмитра Годунова — дядька колишнього царя. Після того як той помер, бояри поспішили позбутися всіх його родичів, тому вільних помешкань не бракувало.

Стосунки з мимовільним співмешканцем у Тараса не склалися. Мало того, що Міхал був на чотири роки старший, він усюди, де можна і не можна, хвалився своїм прізвищем Потоцький, хоч насправді колись його предки були Полоцькими і якимось чином зуміли його переправити. До того ж поляк не забував постійно нагадувати Тарасові про його непольське мужицьке походження: «Треба ще пояснити панові Яну, як ти взагалі потрапив у джури, може, ти заодно з московитами...»

Хоч Тарас і був молодший за Міхала, той програвав йому у статурі, тому після чергової заяви Сопоха просто вдарив Потоцького під дихало, і той мішком повалився на ліжко.

Після такого з’ясування відносин словесний потік поляка припинився, але це не сприяло нормалізації відносин між ними.

Вільного часу у Тараса було достатньо, тому він цілими днями тинявся вузькими вуличками Кремля у пошуках чогось нового. Якось під час такого безсистемного блукання він опинився перед відкритими дверима одного з численних храмів. В нерішучості юнак зупинився перед входом. Зсередини храму не долинало жодного звуку. Лише хвильку повагавшись, Тарас зняв шапку, перехрестився і зайшов у храм.

Звичайно, хлопець бував і у занедбаній дерев’яній церкві свого села у ті нечасті дні, коли Мошко завдавав собі клопоту відкрити її на підкріплене монетою прохання односельців, а ще з Яном Жолкевським слухав літургію у похідному латинському костелі, начувся розповідей козаків про київські церкви, але те, що відкрилося перед ним у соборі Архангела Михаїла, просто не вкладалося ні у які рамки. Не такий вже великий ззовні собор (а може, його розміри просто губилися серед інших близьких церков) всередині виявився досить просторим. Квадратний у своїй основі, собор підтримував на чотирьох опорах склепіння. Усі стіни — кожна п’ядь — були розмальовані різноманітними святими, від яких аж рябіло в очах. Навпроти входу красувався величний іконостас. Якщо не врахувати розмірів собору, він мало чим відрізнявся від внутрішнього убранства інших православних храмів, у яких бував Тарас. Єдине, з чим уперше зустрівся Тарас, були численні кам’яні гробниці, розташовані вздовж стіни справа від входу. Юнак повільно пройшовся повз гробниці, намагаючись прочитати, що на них написано. Але шрифт, котрим написаний текст, настільки різнився від того, на якому брат Амвросій вчив його самого, що Тарас майже одразу залишив цю спробу.

Коли юнак опинився між якимись гробницями, він почув чиїсь голоси. Від несподіванки Тарас присів, щоб його не помітили. Він не знав, чи може взагалі тут перебувати, тому від страху навіть боявся дихати. Ковзнувши поглядом по кам’яному написові, він навіть зумів розібрати, що тут лежить Дмитро Іванович Донськой, який «преставився 6897 року травня в 19 день».

Краєм одного ока (більше висуватися боявся, щоб не помітили) Тарас побачив двох чоловіків. Один — старший — був у чернечій сутані і з довгою білою бородою, опирався на посох, яким стукав об кам’яну підлогу. На іншому — середнього віку — Тарас розпізнав цивільний одяг. Видно, обидва з’явилися зі сторони вівтаря і прямували до бокових дверей. Боячись поворухнутися, Тарас прислухався до розмови. Протягом цілого року спілкуючись з численними перебіжчиками-московитами, Тарас Сопоха навчився розуміти таку схожу на рідну, але все ж чужу мову. Звичайно, Тарас лише був присутнім при розмовах Яна чи Лукаша з московитами, але і цього вистачило, щоб так-сяк при нагоді спілкуватися.

— Те, що ти сказав, правда? — запитав монах.

— Свята правда, Ваше Блаженство! — відповів його співрозмовник.

Тарас цього не бачив, але майже був певен, що невідомий перехрестився. Тепер його і цих двох відділяли три гробниці. Правда, ті зупинилися, видно, хотіли завершити розмову без свідків.

— Не треба, — відказав монах. — Для мене досить лише твого слова. Тобто виходить, що ніякого королевича у Москві не буде!

— Так проговорився Федько Андронов. Він привіз гетьману листа короля ляхів зайняти Москву його іменем.

— А чому це він розкрився перед тобою?

— Після вчорашнього бенкету, що його влаштував князь Мстиславський, думний дяк випив меду більше звичного, і це йому розв’язало язик.