Розділ «13»

Жолкевський задумався. Ситуація дійсно була не з приємних. Якщо другому посланцю вдасться добратися до князя Шуйського, то він обов’язково заспішить зі своїми сорока тисячами на допомогу Валуєву. Його, гетьмана, одинадцять тисяч опиняться між вогнями. І вогнів цих буде майже п’ятдесят тисяч...

— Вашмость? — обережно нагадав Іван Данилович.

— Поклич сюди ротмістра Неведоровського, — розпорядився гетьман. — А потім заклич Струся і Зборовського.

Данилович відправився виконувати наказ, а Жолкевський знову поринув у роздуми. Сьогоднішній день обіцяв стати визначальним. Жолкевському були відомі балачки (спочатку обережні, а затим дедалі сміливіші), мовляв, життя гетьманові осоружним, і він разом із собою хоче погубити й своє військо. Цих розмов найбільше боялося його найближче оточення, та гетьману було байдуже, що про нього говорять. До того ж, він знав і те, що військом ширяться чутки про велич і силу ворожого війська, і деякі боялися, щоб воно не придушило усіх своєю громадою. Щоб остаточно припинити ці розмови, гетьману будь-що потрібна була перемога...

Притому десятитисячного війська над уп’ятеро численнішим противником.

Ротмістр Густав Неведоровський виник несподівано, неначе з-під землі. Саме виник, бо якихось проміжних порухів польний гетьман не помітив.

— Підійдіть сюди! — сказав він, і коли ротмістр підійшов до мапи, розкладеної на столі, продовжив: — Ось тут ми. А тут, у Можайську, на даний час перебуває вороже військо. Я кажу «на даний час», бо його там вже може й не бути. Ваше завдання, ротмістре, — розіслати вздовж дороги до Можайська своїх людей, але зробити це так, щоб я кожної години знав, що у даний час робить чи збирається робити князь Шуйський.

— Так! — з готовністю відповів Неведоровський.

— Почекайте! Я розпоряджусь, щоб ваші люди доповідали мені особисто. Їх пропускатимуть без затримки. А зараз виконуйте!

Ротмістр зник так само несподівано, як і появився. Гетьман не став ламати собі голову, як це йому вдається, бо в цей момент у намет зайшли Микола Струсь і Олександр Зборовський. Після обов’язкових у таких випадках розпитувань про здоров’я Станіслав Жолкевський приступив до головного. Новина, озвучена польним гетьманом, новиною для прибулих не стала: вони знали, що подібне рано чи пізно трапиться. Хотілося б, звичайно, щоб пізно... Не вийшло...

— І що будемо робити? — запитав Микола Струсь, делікатно затуливши позіх рукою.

На відміну від гетьмана, тридцятитрирічний галицький староста спав добре, і траплялося, що для сну йому не вистачало короткої червневої ночі.

— Я вирішив дати бій, — повідомив Жолкевський.

Молоді шляхтичі сприйняли це рішення спокійно. А Жолкевський продовжував:

— До Можайська я відправив ротмістра Неведоровського. Від нього я чекаю звісток про кожен крок князя. Я не зрушу з місця доти, поки не переконаюся, що московитів можна розбити. Але на цей момент ми повинні бути готові вирушити.

— Усі? — запитав Зборовський. — І залишити Валуєву та Єлецькому дорогу на Смоленськ вільною?

— Ні, тут залишаться козаки Хвалибога. А вирушить лише кавалерія. Уся — гусари, лісовчики, козаки на конях.

— Ризиковано... — зітхнув Струсь. — Не дай Бог, московити дізнаються, що біля них одні лише запорожці!

— Постараємося так відійти, щоби вони ні про що не здогадалися. Ось про це й варто поговорити, панове!

Вони засиділися довго. Обговорювали всі варіанти, з якими могли зіткнутися під час майбутніх маневрів. Станіслав Жолкевський укотре порадів, що прихопив із собою Миколу Струся. Він і Зборовський виявилися досить метикованими тактиками, причому навіть не побоялися суперечити польному гетьману. Спочатку Жолкевського це дратувало, потім бентежило, але зрештою він змушений був визнати правоту молодих воєвод.