Розділ «13»

Почувши рідну мову, хоч і спотворену до непристойності, полонений спочатку здивувався, а потім знову заперечливо похитав головою.

— Не скаже, — пояснив Данилович.

— Поговори з ним сам, — ні на йоту не здивувавшись подібній реакції полоненого, розпорядився Жолкевський. — Але не калічити!

За наказом Івана Даниловича двоє слуг підхопили стрільця попід руки і вивели з намету гетьмана. За ними вийшов і Данилович. Станіслав Жолкевський зрозумів, що більше не засне. Наказав запалити більше свічок і, сівши за грубий стіл, став записувати на аркуші паперу деякі свої думки. Після закінчення московського походу мав намір описати теперішні події.

За цим заняттям його застав зять. Жолкевський подивився на небо. Сонце ще не зійшло, але вже світало. На вранішньому небі не було ні хмаринки — день обіцяв бути спекотним.

— Ну? — тільки й запитав Жолкевський, відклавши набік перо.

— Його послав воєвода Григорій Валуєв, — говорив Данилович. — Він мав дістатися до табору князя Шуйського і повідомити його про важкий стан, у якому опинився авангард його війська.

— Де зараз Шуйський?

— Десять днів тому був у Можайську. Це вісімдесят верст.

— Це добре, що так далеко, — відзначив гетьман. — Полонений живий?

Побачивши скривлене обличчя зятя, Жолкевський докірливо сказав:

— Я ж просив не калічити...

— Пробачте, вашмость, але полонений виявився надто впертий. Ніяк не хотів говорити. Каюсь — перестаралися... Але перед смертю він устиг сказати ще одне.

— Погана новина чи добра?

— Боюся, що погана...

— І?..

— Посланців було двоє, — повідомив Данилович.

— А куди подівся другий? — запитав польний гетьман, хоч відповідь вже знав.

— Другому вдалося прорватися, — підтвердив його побоювання зять.

— Оце вже й справді кепсько!