Розділ «12»

— Пане полковнику, пробачте мою настирливість, але ваше обличчя здається мені знайомим, — почав він. — Ми не могли десь зустрічатися?

— Ви не помилилися, вашмость, — відповів полковник Хвалибог. — Ми дійсно зустрічалися, але боюся, що згадка про це не принесе задоволення ні вам, ні тим більше мені.

— Ви натякаєте на мою участь у війні проти Наливайка?

— Саме так, вашмость!

— Де саме ми зустрічалися?

— У бою в урочищі Солониця поблизу Лубен.

Станіслав Жолкевський згадав цей бій. Саме після цього бою, такого невдалого для повстанців, козацька старшина вирішила пожертвувати ватажком, щоби врятувати більшу частину війська і, головне, — врятуватися самим. Жолкевський напружив пам’ять, але не міг пригадати, чи був полковник Хвалибог серед тих, хто передавав Северина Наливайка з його найближчим оточенням польському війську. А запитувати не став: невідомо, як поставиться до цього полковник.

— Ви праві, пане полковнику: не варто згадувати минуле, — згодився польний гетьман. — Що б не трапилося з нами раніше, зараз ми з однієї сторони редуту. Тому я хочу бути впевнений у тому, що можу покластися на пана полковника.

— Відношення товариства до пана гетьмана не завадять нашому обов’язку, — невизначено відповів Максим Хвалибог, але цих слів Жолкевському виявилося достатньо.

— Мені цього досить, — сказав він. — Як пан полковник поставиться до того, що при нагоді я запропоную вам залишитися під стінами Царевого Займища? А сам піду далі, на Москву.

— Ви маєте намір роздробити військо? — здивувався полковник.

— Я ще не володію всією інформацією, — признався польний гетьман. — Коли побачу саме місто, тоді й вирішу. То що ви мені скажете?

— Не варто зараз ворушити минуле, — повторив Максим Хвалибог. — Буде час — потім розберемось. Тільки смію нагадати панові гетьману, що нас — лише дві тисячі.

— Усе вирішимо згодом! — сказав Жолкевський. — Мені потрібно було лише отримати від вас завірення підкорятися моїм наказам. Решта — потім! А зараз час вирушати.

Розтягнуте на три версти польське військо рушило вперед, хоч слово «рушило» не визначило, що відбувалося серед жовнірів. Першими продовжила шлях голова колони, а за нею поволі й інші. Найважче було тим, хто опинився в ар’єргарді. Вони змогли продовжити просуватися лише тоді, коли вже бачили околицю лісу.

Сопоха їхав першим, показуючи шлях, хоч це й було зайвим: іншої дороги просто не було, але ротмістр Роговський його не відпустив від себе, а Тарас не спішив повертатися до Тадеуша Залуцького. Дорогою сюди він виявив, що у його коня відлетіла підкова і швидко йти той просто не міг.

— Не переживай! — заспокоїв його Микита Сідельник. — Виберемося з лісу, я твого коня так підкую, сам бігати буде!

— А де візьмеш? — засумнівався Тарас.

Замість відповіді Микита заліз рукою у торбину і вийняв блискучу підкову. Від побаченого у Тараса округлилися очі.

— Звідки? — лише запитав той.