Розділ «10»

Підготовка до відбуття Хмельницьких затягнулася на два тижні. Того самого дня, коли невеликий загін гайдуків, що їх приставив до Хмельницьких Жолкевський, покинув Смоленськ, з півдня під фортецю знову підступили козаки гетьмана Олевченка. Запорожці вже втретє залишали поляків у Смоленську самих, — відбували на місяць, а то й довше, і щоразу повідомляли короля, що захопили якесь місто. До Стародуба, першого взятого міста, минулого разу долучився Новгород-Сіверський. Тепер же Богдан Олевченко після звичного для нього вступу: «Що, хлопці, стоїмо? І що вистоїмо?» урочисто повідомив, що Чернігів, подарований їх королівською величністю Сигізмундом III Вазою, визволений від московитів і присягнув королю.

Сигізмунд просто не знав, як реагувати на таку звістку. Те, що Сіверщина його, — добре, але погано, що повернули її ненависні йому козаки, ті самі козаки, присутність яких під смоленською фортецею була і потрібна, і водночас небажана.

Цей день приніс ще одну новину від посланеця Яна Сапіги. Той ніяк не міг покинути Троїцький монастир під Москвою, але водночас його листи королю, що він із завидною регулярністю відправляв у Смоленськ, давали Сигізмунду можливість бути у курсі всіх подій. Цього разу посланець прибув не один.

Жолкевському повідомили вже затемна що на нього чекає король. Чудово знаючи натуру Сигізмунда і розуміючи, що просто так, майже серед ночі, той не стане турбувати нікого, тим більше літнього гетьмана, Станіслав Жолкевський відправився у ставку короля.

У кімнаті, де зазвичай король проводив військові ради чи просто приймав гостей, разом з ним були незмінні Лев Сапіга та Ян Потоцький. Але не їх присутності у такий час здивувався Жолкевський. Навпроти Сигізмунда за столом сидів незнайомець, з вигляду московський боярин. На ньому був світлий каптан, поверх якого накинутий легкий (враховуючи теплий травень), опашень. Голову незнайомця вінчала синя парчева шапка, так звана мурмолка. Правда, зараз вона лежала на столі поруч: негоже сидіти перед королем із покритою головою!

При появі польного гетьмана незнайомець повернув до нього голову, і Жолкевському кинулася в очі велика акуратно підстрижена русява борода. Судячи з вигляду, боярину було не більше сорока років.

— Пробачте, ваша милість, що підняв вас із ліжка, але справа, у яку я хочу посвятити вас, нагальна, — замість привітання мовив Сигізмунд.

— Нехай ваша величність не хвилюється, — заспокоїв його гетьман. — Я ще не лягав.

— Тоді прошу сідати.

Король почекав, поки Жолкевський сяде, і продовжив:

— Це Дмитро Куракін, посланець боярина...

— Федора Івановича Мстиславського, — з готовністю підхопив невідомий.

— Так, саме його. І його розповідь варто почути і вам, ваша милість.

— Я слухаю, — мовив Жолкевський.

Він уже зрозумів, що цей Куракін прибув із самої Москви, тому приготувався почути останні новини. Але те, що сказав московит, стало для нього несподіванкою.

— Двадцять третього квітня помер Михайло Васильович Скопін-Шуйський, — повільно, намагаючись не перекручувати польські слова, повідомив Куракін.

— Цього не може бути! — вигукнув Жолкевський.

— Чому, ваша милість? — запитав Сигізмунд.

— Та тому, що Скопіну лише двадцять три! Не можна просто так померти у двадцять три роки!

— А якщо вбити?