Розділ «10»

— З вашого дозволу, ваша величносте, я хочу запитати нашого гостя.

Король кивнув.

— Скажіть, чому ви все це нам розповідаєте? — запитав гетьман. — Яка вам особисто користь від того, знатимемо ми про вашу гризню у Москві чи не знатимемо?

Дмитро Куракін запитально подивився на короля. Той знову кивнув.

— Смію сказати вам, пане гетьмане, що боярська дума невдоволена царюванням Василя Івановича, але у той же час не хоче, щоб нами правив самозванець. Оскільки зі смертю малолітнього Дмитра Івановича перервалася чоловіча лінія Рюриковичів, бояри хочуть попросити пана короля поставити на трон свого сина.

Сигізмунд задоволено подивився на Жолкевського і сказав:

— Бачите, ваша милість, не просто я хочу — самі московити бажають, щоб ними правив наш Владислав!

«Але для цього необхідно підкорити Москву!» — думав Жолкевський. Він залишився у короля до пізньої ночі, все ще уточнюючи свої плани. Він все ж переконав короля піти на Москву якщо не всім військом, то принаймні більшою його частиною. Отримавши принципову згоду, але без чіткої дати виступу, Станіслав Жолкевський нарешті зміг дістатися до ліжка. Тим не менше заснути одразу не зміг. Все обдумував свої майбутні дії...

Не спалося й Тарасові. Він уже призвичаївся до свого нового становища кавалериста. Правда, «крилатим гусаром»[27] він не став, (та й не сподівався на це), але все ж польний гетьман таки віддав йому коня зі своєї стайні (не найкращого, але й не шкапу, чого таємно боявся Сопоха), і новоспеченого кавалериста призначили до допоміжної кінноти, яка у сотні ротмістра Роговського мала підтримувати гусар, коли вони підуть у бій, і завершувати знищення розбитих гусарами ескадронів. Нині Тарас красувався кольчугою, що закривала руки до ліктя. Крім того, у нього були ще залізні рукавиці, а голова була покрита шапкою з кілець (так званою місюркою). Звичайно, його спорядження не йшло ні в яке порівняння з обладунками гусарії, але й порівнювати з жупаном гайдука також не можна було...

Перехід Тараса Сопохи до кінноти викликав жваві обговорення у сотні, але оскільки колишній гайдук у звичках зовсім не змінився і час від часу приходив до колишніх товаришів по зброї (а одного разу навіть за звичкою приніс води), ставлення до нього теж не змінилося. Найбільше радів успіхам колишнього гайдука Микита Сідельник. Дізнавшись, що крім пістоля і рушниці, Тарасові доведеться стріляти з лука, він задався ціллю навчити юнака цьому вмінню. Вони днями пропадали на полі, що ще півроку тому було звичайним майданом, оточеним численними будівлями. Зараз це був пустир, адже перед тим як втекти в ліси чи у фортецю, мешканці спалили будинки, а те, що не згоріло, пішло на обігрів поляків.

За тренуванням новоспеченого кіннотника спостерігало багато вільних від обстрілів фортеці вояків. А оскільки останнім часом обстрілів поменшало (король Сигізмунд вирішив тримати облогу), то глядачів було багато. Серед них траплялися і запорожці. Одного разу до Сідельника підійшов Охрім Іскра. Він довго спостерігав за вправною стрільбою Микити.

— Гарно стріляєш! — похвалив той. — Я знаю лише одного, хто може перевершити тебе.

— Хто це? — запитав Микита, водночас радий похвалі і зачеплений за живе, що хтось може краще.

— Наш гетьман. Через його вправність відмінно стріляти його так і прозвали: Сагайдачний. Чув про нього?

— Ні, не чув, — відповів Сідельник і полегшено зітхнув: кого-кого, а гетьмана запорожців можна визнати кращим за себе. — А чому у вас два гетьмани?

— Та й у вас не менше! — відказав Іскра. — Але якщо ваших гетьманів призначає король, то своїх ми вибираємо самі. Не виправдав сподівань чесного товариства — повертайся туди, звідки тебе підняли! А Сагайдачний... Він із вашого краю. Дивно, що не чув.

— Таки не чув, — підтвердив Тарас, натягнув тятиву лука і випустив стрілу.

Вона заспівала протяжно і вп’ялася у дивом вцілілий пліт із намальованим на ньому силуетом людини.

Хоч навчання стрільбі й приносило юнакові задоволення та й у спілкуванні не було відбою, Тарас відчував себе самотнім. Останнім часом він зблизився з Богданом Хмельницьким. Хоч раніше вони майже не зустрічалися, а ще менше спілкувалися, після чудового порятунку, а особливо після того, як здоров’я Богдана пішло на поправку, вони стали проводити більше часу удвох. Ян Жолкевський майже не відходив від батька, Владислав мав свої «королівські» інтереси, отож Богдан залишився сам. А після того, як стало відомо про швидке відбуття його додому, юнакові потрібен був товариш. Ним і став Тарас.

А сьогодні Хмельницькі покинули Смоленськ, і Тарас Сопоха залишився сам. Його чекали майбутні бої, і якими вони будуть для нього — невідомо, але Тарас чомусь був певен, що все закінчиться добре.