Розділ «VII Схід і захід»

Наблизившись до вікна з товстого скла, він побачив розмиті обриси зубчатої стіни з баштою. Стало так нудно, хоч вовком вий. Піти, може, до Никодима чи Діонісія? З досвіду батька Данило знав, що князю не варто часто спілкуватися з наближеними, інакше буде втрачена та межа, яка їх розділяє. Нема нічого поганого у тому, щоб просто поговорити із сотником. Але якщо ці розмови стануть звичкою, Діонісій почне забувати, хто він сам і хто перед ним.

«Полежу перед обідом», – вирішив Данило і відвернувся від вікна, щоб попрямувати до громіздкого ложа, але замість цього завмер, відчуваючи, як кров миттєво застигла в його жилах.

Перед ним стояли три чорняві красуні в прозорих шароварах і коротеньких сорочечках, які залишали на виду їхні опуклі животи й чарівно вузькі талії. Усі три були смагляві й увішані всякими прикрасами: намистами, сережками, браслетами, якимись дзвіночками, начищеними до дзеркального блиску срібними бляшками, тоненькими, як шнурочки, ланцюжками. На головах дівчата мали маленькі круглі шапочки із різнокольорового оксамиту, всіяного бісером. Маленькі ніжки були взуті у туфельки на підборах, але без носків, так, що дівочі пальчики виглядали назовні, щоб можна було помилуватися їхніми червоними нігтиками. На руках нігті теж були нафарбовані, а очі дівчат жирно обведені вугіллям, через що здавалися величезними і хвилюючими.

– Ми твої дари, – сказала дівчина, що стояла справа, кумедно перекручуючи руські слова. – Я Сарна, що означає троянда. Це Цецега, а це – Жаргала. – Вона зробила паузу, даючи можливість подругам поклонитися. – Бери будь-яку. Або всіх бери.

– Ти де нашої мови навчилася? – запитав Данило, віддаляючи момент прийняття рішення.

Він розумів, що його купують, але нічого не міг із собою вдіяти. Давалося взнаки довге стримування під час мандрівки. Як пересилити себе, якщо перед тобою стоять три юнки, у яких лише сороміцькі місця прикриті? Це була велика спокуса. Навіть пекло не лякало.

– Моя мати урус, – відповіла Сарна, безсоромно дивлячись Данилові в очі. – Батько у Ростові брати, сюди привозити. Можу говорити, можу співати, можу танцювати. Цецега і Жаргала теж. Разом робити тобі добре.

Ні, до групового гріха Данило не був готовий, хоча і скучив за жіночим тілом, за жіночими пестощами, за тим блаженством, коли лежиш, відводячи дух і збираючись із новими силами.

– Не треба.

Почувши свій голос, охриплий, як з морозу, Данило був вражений. Отже, стало йому волі, щоб утриматися від непотребства. Він навіть не чекав від себе такої стійкості. Похилий вік? Чи щось інше?

Сарна щось сказала подругам по-тартарськи. Усі вони одночасно впали навколішки, намагаючись поцілувати давно не миті чоботи князя. Довелося відскочити, поки не встигли.

– Що це ви придумали! – обурився Данило. – Встаньте і забирайтеся звідси. Ще раз самі з’явитеся, спробуєте мого батога!

– Бий, – сказала Сарна, підводячи обличчя з намальованими вологими блискучими очима. – Бий, пали, мордуй, тільки не жени. Векиль пообіцяв стратити, якщо ти не вибрати ні одна. Ось так… – Вона показала, як їй розпорюють живіт, як вона намагається утримати вилізлі нутрощі. – Довго помирати. Боляче.

Цецега і Жаргала, дочекавшись кінця тиради, підбігли по-котячому до Данила і встигли-таки пару раз лизнути його чоботи, поки він виривався, побоюючись зачепити їх острогами або кованими носками.

– Добре, – пробурчав він, демонструючи похмурість. – Одна нехай залишиться.

Сарна переклала. Потім вона і її подруги витягнулися перед Данилом, як гнучкі молоденькі деревця, шукаючи пальцями ґудзики на своїх коротких сорочках. Зрозумівши, що вони хочуть оголити перед ним груди, Данило гаркнув:

– Стій! Я без цього вибрав.

– Кого, князю?

– Ти залишайся, – звелів Данило Сарні і для чогось додав: – Розкажеш про своє життя-буття.

Воно, звичайно, зовсім його не цікавило, це життя-буття. Тільки зачинилися двері за Цецегою і Жаргалою, він подивився на ложе і, зрозумівши його без слів, Сарна злетіла нагору з моторністю білки, яка видерлася на дерево. Коли Данило добрався до неї, вона встигла скинути із себе все, крім туфельок і брязкалець. «Що ж я роблю? – жахнувся Данило. – Вона мені у дочки годиться. На мене вдома Анна чекає, всі очі виплакала».