Розділ «VII Схід і захід»

– Я люблю сміливих людей, – сказав він. – Ти сміливий чоловік. Недаремно на прапорі твоєму звір зображений, який не поступається відвагою тигру. – Його рука торкнулася золотої пайцзи. – Недаремно я назвав тебе другом. Разом ми гори зсунемо з місця і ріки повернемо назад.

«Що за дурниця? – промайнуло в голові Данила. – Які гори ти збираєшся сунути, хвальку? Карпати? Які ріки повертати? Дунай, може? Дніпро?»

– Наш шлях лежить у бік заходу, твій і мій, – вів далі Батий, із довірою поклавши долоню на коліно Данилові. – Недаремно ти фортеці звів проти західних сусідів. Побоюєшся їх. Тому треба посунути їх і в море скинути. Тоді не буде кого тобі боятися.

«Крім тебе, ненаситний, – подумав Данило. – Мед точиш, але з трунком солодкість твоя. Без бою хочеш усе відібрати. Другом назвав, по коліну погладив – і що? Вирішив, що тепер я твій з манатками? Дешево ж ти мене цінуєш. Чи за дурня маєш?»

– Тепер, коли ми з тобою друзі, ми будемо часто бачитися і зможемо в подробицях обговорювати наші подальші плани. А поки вип’ємо за це! – Данило підняв чашу з кумисом. – Хоч би молоко кобилиці, якщо звичаї предків тобі вино пити забороняють.

– Вино є отрутою для розуму, – поважно промовив Батий, помітно захмелілий від випитого. – А кумис не туманить розуму, хоча веселить серце. Я вип’ю з тобою за дружбу, Даниле. Але мудреці закликають не відкладати на осінь те, що можна зробити навесні. Тому ми все обговоримо до твого від’їзду. Ти пробудеш у мене стільки, скільки знадобиться.

– Я твій полонений?

Вихиливши чашу, Данило акуратно поставив її перед собою і повернув голову до Батия. Той усе ще пив, закинувши голову. Полоснути б ножем по його горлу, там, де кадик натягує шкіру. Або встромити клинок під зведену ліву руку, між ребер. Може, у цьому призначення князя Данила? Може, саме так звільнить він свій народ й інші народи від тартарського ярма? Але не було у Данила ножа. І взагалі він уважав, що добрі справи не робляться нишком. Що б сказали про князя-вбивцю нащадки? Змій, холодний і хитрий. Втерся в довіру до хана, щоб ужалити несподівано?

Спохмурнілий Данило опустив очі долу.

– Ти мій гість, – сказав йому Батий, облизуючи білі губи, облямовані тонкими мокрими вусами. – Ніхто не стане тримати тебе силою. Але ж ти і сам не захочеш поїхати, образивши друга? Чого мовчиш? Відповідай!

Ох, як стомився князь Данило від різких перепадів ханського настрою! То він ласкавий і улесливий, як кіт, що випрошує частування. То гарчить і показує зуби, наче тигр, зображення якого прикрашає його безволосі груди.

– Скільки ж ти хочеш, щоб я пробув у тебе? – спитав князь, звертаючись радше до перекладача, ніж до хана, який сидів поруч.

– Одного місяця вистачить, – переклав колишній князь Суздаля.

– Це багато.

– Ти не встигнеш заскучати, обіцяю, – п’яно усміхнувся Батий, показуючи слузі, щоб той налив кумису. – Я накажу поводитися з тобою не просто як з гостем, а як із братом своїм. Ті, хто потраплять у немилість до тебе, жалкуватимуть, що народилися на світ. Тобі видадуть ярлик і пайцзу. Куди б ти не прямував, тебе всюди супроводжуватиме добірна охорона.

«Отже, я все-таки в полоні», – показав Данило поглядом.

«Звичайно», – так само безмовно відповів Батий. І продовжував уже своєю мовою, ще дужче захмелілий.

– Твоїх дружинників поселять поряд із тобою, але без зброї. Навіщо вона, якщо є мої нукери? Невдовзі ми організуємо змагання між твоїми воїнами і моїми. Перегони, стрільба з лука, боротьба, поєдинки на мечах… Любиш ратні забави?

– Люблю, – підтвердив Данило, киваючи.

– А забави інші, з красунями гарячими?