Розділ «VII Схід і захід»

– Вітаю, князю Даниле, – переклав він слова Батия. – Заходь у мою похідну юрту, сядемо поряд як рівні. Не хочу приймати тебе на троні і змушувати ставати навколішки.

– Дякую за честь. – Уклонившись, Данило випростався і сказав, дивлячись у чорні примружені очі хана: – Я привіз тобі дари своєї країни, але вони залишилися в дружинників, яких не пустили до палацу.

– Не збіднію, – засміявся Батий. – Усе в мене є, як бачиш. – Він зробив широкий жест, пропонуючи помилуватися обстановкою. – А я лише півсвіту завоював.

Глузливе ставлення до подарунків гостя було свідомою або несвідомою образою. Крім того, стало зрозуміло, що княжий почет затримали за наказом Батия, і той не змінюватиме свого рішення.

– Світ великий, і мета твоя велика, – промовив Данило, повільно наближаючись. – А от у мене мета проста. Землю свою зберегти і передати синам у повній цілості.

– Багатство, яке не примножується, зменшується, – повчально сказав Батий через перекладача. – Я б міг допомогти тобі розширити володіння вдвічі.

Зайшовши у намет, він опустився на голубу, із золотим шитвом подушку і кинув до ніг Данила таку саму. Подаючи приклад, Батий підібгав ноги під себе. Данило спробував сісти так само, але поза вийшла скособоченою, незручною. Тоді він підвів коліна, обхопив їх руками. Товмач усівся трохи далі, майже невидимий у багряних сутінках.

Розмова розпочалася неспішно, здалеку. Закинувши наживку, Батий не квапився підсікати і тягнути. Вів мову про погоду, коней, про пращурів. Данило теж не поспішав. Ввічливо відповідав, ввічливо кивав головою, ввічливо усміхався. Водночас він відчував, що перебуває дуже близько біля тигра, який поки що добрий, але будь-якої миті може вискалити ікла і випустити гострі, як шабля, кігті.

– Скільки жон у тебе, князю Галицький? – поцікавився мимохідь Батий, поки безшумні, як тіні, слуги розставляли на скатертині нові частування, а потім полишали намет, задкуючи, щоб не образити ясновельможного зору виглядом своїх сідниць.

– Одна, – відповів Данило. – Княгиня Анна, вірна дружина моя, мати дітей моїх.

– Я своїм лік утратив, – сказав Батий. – Але улюблена жона теж одна, хатун Боракчин звати її.

– Передавай їй уклін від княгині.

– Передам, так. Як, кажеш, звати її? Анна? Ваші імена важкі. Ось колишній князь Суздаля. – Батий кивнув на перекладача. – Ніяк не запам’ятаю, як його звати. А от ім’я доньки-красуні вимовляти навчився. Сні-жа-на. – Батий недобре посміхнувся. – Вона з моїм сином Сартаком дружить. Забавляє його, якщо заскучає.

Поки перекладач повторював усе це за ханом, його обличчя так спаленіло, що стало яскраво-червоним, як буряк. Із милосердя Данило не дивився на нього. Він зрозумів, що насправді хотів сказати йому Батий. Бачиш, як я з руськими князями поводжуся? Тому не переч мені, Даниле Галицький, інакше чекає тебе незавидна доля. Підкорися, бо й твоїх жінок роздам своїм синам, а тебе служити примушу…

Нічого подібного вголос сказано не було, але й без цього Данило все зрозумів і перекладати нічого не треба було. Батий теж зрозумів, що слова його досягли мети. Надаючи гостю можливість обдумати їх, він власноруч наповнив чашу білим напоєм і простягнув її через скатерку.

– Це кумис, кобиляче молоко. Спробуй. З незвички може не сподобатися, але потім будеш добавки просити.

І знову Данило прочитав у ханських словах недомовлене: кривись, а пий, раз я сказав. Тут моя влада, і частування мої, а твоє діло кивати й погоджуватися, руський князю.

Узявши чашу із підкресленою вдячністю, Данило, проте, не вважав за потрібне приховувати, що ні кислий запах, ні терпкий смак кумису йому не сподобалися.

Батий примружив і без того вузькі очі:

– Не подобається?