Розділ «VII Схід і захід»

І почав їсти, без особливого бажання пощипуючи то там, то тут, випльовуючи кісточки плодів просто на підлогу й гучно обсмоктуючи пальці. Він міг збудувати ще десять столиць, звести в них сто палаців, завоювати увесь світ під місяцем і сонцем, але не міг перестати бути тим, ким був від народження: вождем темних дикунів, які не вміли самі ні орати, ні сіяти, ні тесати каміння, ні прокладати шлях по зорях, ні записувати свої слова письмом. Зрозумівши це, Данило сказав собі, що не має права поступитися своєму темному супротивникові. Він уже здобув кілька маленьких перемог за столом. Треба й надалі триматися своєї лінії – і що буде, те й буде.

Данило став пробувати все, що йому пропонували на сніданок, надаючи перевагу стиглим і сушеним ягодам, а також теплим прісним коржам, які приємно хрумтіли на зубах.

– Тобі треба було давно приїхати, – сказав Батий, беручи третю чашу з кумисом. – Хочеш тримати Галич? Тримай. Я підсоблю.

– Але не задаром, – радше вимовив, ніж спитав, Данило.

– Не торгуюся я з тобою, князю. Ти не на базарі. Ми друзі, так? А друзі просто так надають послуги один одному. Без користі.

«Так я тобі і повірив, – подумав Данило. – Для того ти і зібрав шістсоттисячну кінноту: щоб допомагати своїм друзям».

– Я теж тут не від користі, – промовив він уголос.

«Ти тут від страху, – подумав Батий. – Бачиш мою могутність, розумієш, що переможу, чи по-поганому, чи по-доброму. Вирішив миром усе владнати, от і сидиш зараз переді мною».

– Бачиш, мислимо ми однаково, – сказав він. – Це добре, це правильно. Так і треба робити справжнім друзям. Я дуже радий. Бо вже думати почав, що ти ворог мені.

Данило перестав жувати, подивився на Батия здивовано:

– Я? Ворог? Як ти міг навіть подумати про таке? Хіба вдиралися мої воїни у твої землі? Хіба відбирав я у купців товари, які вони тобі везли? Хіба сперечався за ярлики, які ти видав сусідам?

– Але ти багато років не корився моїм наказам, – сказав хан тихо й загрозливо. – Кличу тебе – ти не їдеш. За захистом до царів західних звертаєшся, а мого не приймаєш. Тому я і питаю себе: чому? Звідки така гординя?

– Немає в мене гордині, хане. Наш Бог покірливості вчить.

– Ваш Бог погано закінчив. Тепер наш Бог на Землі панує.

Щоб уникнути непотрібної і беззмістовної суперечки, князь Данило вирішив повернутися до початкової теми розмови.

– Я не шукав зустрічі з тобою, тому що клопоту було багато, – сказав він. – Не міг покинути Галич без нагляду. Землі отримати не так важко, як удержати їх. Багато є охочих відхопити дармовий шмат.

– Вони всі втихомиряться, щойно дізнаються, що ти ярлик від мене прийняв, – запевнив князя Батий. – Світ пам’ятає про мою перемогу на Калці і тремтить. Сили мої незліченні. Київ супроти пішов, де тепер Київ? Так з усіма, хто не скорився, було і буде. Ніхто від мого гніву не сховається, ніхто проти волі моєї йти не посміє. – Тут Батий уп’явся поглядом у співрозмовника, і погляд його був страшний. – А ти чотирьох моїх гінців ні з чим назад відправив. Як посмів? Адже в них моя пайцза була. Га? Ось така, дивися. – Він рвонув халат, і на грудях його блиснула золота табличка з головою тигра, що ричав. – Кожен, хто бачить цей знак, мусить беззаперечно підкоритися. Чому ти зразу не прибув, коли я покликав? Хто дозволив, я тебе питаю?

Це була розмова не двох друзів, а хазяїна і слуги. Внутрішній голос закликав Данила промовчати. Душа не погоджувалася із розумом. Вона не хотіла миритися з таким поводженням.

– Моє життя у твоїх руках, хане, – мовив Данило, жалкуючи, що не може сісти зовсім прямо на слизькій подушці, з недоладно зігнутими ногами. – Довірившись тобі, я приїхав без війська, а тепер прийшов до тебе без меча. Досить тобі пальцем ворухнути, і обірветься моє життя, як волосинка. Але я так тобі скажу, Бату-хане: як на мене, краще смерть, ніж приниження. Навіщо кричиш на мене? Я не ямчі твій, не бітакчі. Я князь Галича і Волині. Не гоже мені такі слова вислуховувати.

Замість того щоб остаточно розлютитися, хан несподівано заспокоївся, перекинув подушку ближче до гостя і сів поряд, майже торкаючись плечем чужого плеча.