Розділ «V Полум’я і кров»

– До бою, ратники! – крикнув Діонісій. – Хто з лучників залишився, спішуйтеся! Бийте, скільки встигнете, а потім знову в сідла! І щоб із пагорба ні кроку! Внизу передавлять, як курчат!

– Зачекай, сотнику, – схвильовано вимовив Данило. – Ти на шоломи їхні поглянь. Наші шишаки, далебі. І знамено… знамено бачиш? Це ж мій герб! Невже Лев наспів?

– Щити округлені, – пробурмотів Діонісій. – Ні, князю, не твоє військо. Щити лівонські, твоїм братом куплені.

– Василько? Не може бути! Я йому західні рубежі стерегти звелів.

– А він не послухався. От і добре. Вчасно наспів. Печенігів як вітром змело.

І справді, за димом, що розсіявся, було видко лише вугільну рівнину та руді спалахи віддаленої пожежі. Задивившись, Гордій мало не звалився з коня, що став дибки, коли Данило проскочив поряд, на відстані простягнутої руки. Груддя горілої землі так і летіли з-під копит вороного жеребця. Поспішав князь обійняти любого брата.

Подумавши так, Гордій усе-таки впав, бо без усякого наказу всі, хто був на пагорбі, кинулися назустріч дружині Василька. Кінь Гордіїв теж рвався туди і втік би, якби господар не зачепився за вуздечку. Волочитися було боляче і образливо, але Гордій не лаявся, а вигукував щось веселе. Він знову уникнув смерті. Ну хіба ж це не диво?