Розділ «V Полум’я і кров»

– Хан Батий попросив мене не чіпати Данила, – сказав він. – Я його поважаю і не хочу засмучувати. Можливо, тобі ще щось треба?

– Ні, – сумно похитав головою Андрій. – Тільки це.

– Тоді їдь. – Валчар знову махнув рукою.

– Спершу дозволь мені розказати тобі одну казку.

– Казку?

– Так, вождю.

Валчар втупився в Андрія, перевіряючи, чи той не жартує. Але Андрій був абсолютно серйозним. Валчар кивнув: розповідай свою казку.

– Їхав якось один князь степом, – почав Андрій. – І раптом кудись зник. Ні князя, ні почту. Усіх неначе вітром здуло. Розпитували людей, які там жили, – ніхто нічого не бачив. Може, заблукав князь, а може, у пожежі згорів, хто те знає?

Товмач, переклавши ці слова, запитливо подивився на Андрія, але продовження не було. Оповідач замовк, усміхаючись Валчару.

Вождь теж усміхнувся. Сказав:

– Коротка казка.

– Проте гарна, – відгукнувся Андрій.

Валчар подивився йому в очі:

– Як я можу знати, що ти не брешеш?

– Я, коли без війська до тебе їхав, головою ризикував. Тепер твоя черга ризикнути.

Валчар поглянув на барило, потім на жупан Андрія. Боярин, спостерігаючи за виразом його вузьких очей, скинув із себе жупан і простягнув вождеві, залишившись у білій сорочці.

– Прийми як подарунок від мене, – сказав він, з повагою нахиливши голову. – Ти гідний кращого одягу, але я маю тільки цей.

Валчар посмикав застібку, перевіряючи, чи добре тримається.

– Золото? – запитав він.

– Золото, – підтвердив Андрій.