Розділ «V Полум’я і кров»

– Інтересу, кажу, немає, якщо все відомо заздалегідь.

Хмикнувши, Данило похитав головою:

– А що, писарю, можливо, твоя правда. Якби мені хтось сказав, як усе воно в Орді обернеться, хіба ж я тривожився б, хіба ламав би голову, як діяти? А без цього і життя пісне, як їжа без приправ. Нудно в спокої та байдикуванні. Та й тоскно, мабуть.

Данило хотів навести й інший приклад – про бувальщину, яка тільки тоді й цікава, коли кінця не знаєш, – та не встиг, перебили його.

– Пожежа, пожежа, – прокричав хтось, і решта підхопили: – Пожежа! Вогонь! Степ горить!

Данило підхопився, удивляючись на південь, звідки вітер гнав хмари диму. Судячи з них, степова пожежа швидко наближалася, простягнувшись на всю видиму широчінь.

– Відходити треба, – схвильовано сказав Діонісій, жеребець якого крутився навколо себе, наляканий запахом гару. – Накажеш на північ повернути, князю?

– Заплутаємося і застрягнемо без дороги, – вирішив Данило. – Уперед помчимо. Щодуху. Нехай Буяна мого приведуть.

– А проскочимо? – засумнівався сотник.

– У тому й річ. Наперед ніколи не знаєш, чи не так, писарю? – підморгнувши Никодиму, Данило вистрибнув із повоза. До нього вже вели чорного, як ніч, жеребця, який намагався дістати зубами кожного, хто підвернеться.

– Уперед поскачемо, – повторив князь і схопив Буяна за вудила.

Помилувавшись, як вправно він скочив у сідло, Никодим перевів погляд на північ, де небо ставало темним просто на очах. Здавалося, звідти насувається шквал, здатний знищити все на своєму шляху.

Добігав краю день, коли прискакав чатовий, зістрибнув зі змиленого коня і кинувся до юрти Валчара, вигукуючи, що в нього важливі новини. Валчар до себе пускати не велів, бо забавлявся із білошкірим дванадцятирічним хлопчиком, якого недавно виміняв у племені Куркутая на гарного арабського скакуна. Вийшов до чатового сам, спітнілий, трохи ошалілий від забав, що стомлювали, і диму дурман-трави. Як усі печеніги, лице мав брите, очі – вузькі, зросту був невисокого. На його голих випуклих грудях блищав золотий орел із розкинутими крилами – знак влади й могутності.

Тільки вожді дозволяли собі носити такі прикраси. Усього їх залишилося трохи більше від пальців на обох руках, і племена, очолювані ними, постійно зменшувалися, знищувані половцями, і відтіснялися за Дніпро і Дунай. Коли Валчар повісив на шию шкіряний шнурок з орлом, під його управлінням було так багато воїнів, що він здійснював набіги на великі міста, пив вино з черепа якогось уруського князя й підтирався різнокольоровим шовком. Ті ситі, веселі часи минули. Від величезного війська Валчара залишилися крихти, і плем’я постійно нишпорило степом у пошуках здобичі. Тільки союз із всемогутнім Батиєм урятував плем’я від цілковитого винищення, але за заступництво доводилося платити – даниною, кіньми, воїнами, земними поклонами. Пам’ятаючи про це, Валчар постійно почувався приниженим, що погано позначалося на його настрої.

– Кажи, що хотів, – промовив він, пильно дивлячись на чатового. – І нарікатимеш на себе, якщо потурбував мене даремно.

– Чужаки в степу, вождю, – пролунало у відповідь. – Один загін великий, у сто списів, із возами і нав’юченими кіньми. Другий маленький, усього три вершники. Вони їдуть просто сюди. До темряви будуть.

– Які прапори в них?

– У тих, котрих багато, золотий лев на задніх лапах.

– Язик ось так висунутий? – Валчар показав.

– Так, точно так, – зрадів чатовий.