Розділ «V Полум’я і кров»

– Можеш їхати, – сказав Валчар. – Казка твоя мені сподобалася. Їдь. І не забудь про друге барило.

– Моє слово тверде, вождю.

Не відповівши і не попрощавшись, Валчар відвернувся і почав приміряти жупан. Боярин Андрій теж не став прощатися. Сів на коня і торкнув шпорами. Довговусий і товмач поквапилися до своїх коней, і невдовзі всі троє розтанули в пітьмі, наче їх ніколи й не було. Однак товмача кілька днів по тому знайшли у степу мертвим, з удавкою на опухлій шиї та з обличчям, погризеним полівками. Якщо він і хотів комусь щось розповісти про те, що почув, то не зміг.

Гордій погано їздив верхи. У господарстві в нього був кінь, але він ніколи не ходив під сідлом. Орав, тягнув воза й сани. Траплялося, Гордій забирався на його кістляву спину і їхав на річку або в поле, але то були короткі поїздки. Однак зараз, одягнутий у важку кольчугу, зі щитом на спині, у шоломі, що нагрівся на голові, і з бойовою сокирою в руці, Гордій змушений був проводити цілий день у сідлі, наздоганяючи решту дружинників, для яких такі переходи були звичним ділом. Стегна натерлися, сідниці позбивані, до горла підкочувалася нудота від постійного трясіння, але Гордій не скаржився. У його дружини і дочки доля була гіршою. Думка про них допомагала долати і труднощі походу, і образливі жарти нових товаришів, і втому, що дурманила.

Коли колоною пролунали голоси «вогонь, вогонь», Гордій злякався не відразу. Він не знав, що таке степова пожежа. Він жив біля річки із заплавними луками, що їх навіть блискавка не змогла би підпалити. Йому не доводилося бачити, як люто і стрімко захоплює полум’я суху степову траву, як несеться воно, гнане вітром, як спалахують у повітрі птахи, що не встигли вчасно злетіти, як димляться хвости у лисиць, що біжать наввипередки зі смертю. Він просто витягнув шию, вдивляючись у той бік, куди дивилися всі.

Не маючи можливості звестися на стременах (їх йому не дісталося), Гордій побачив лише кілька вогняних клаптів серед чорного диму і здивувався, який переполох викликало це далеке видовище в загоні. Але поступово його почала охоплювати загальна тривога, що посилювалася при наближенні вогняної полоси.

Коні хрипіли і кусали вудила, не бажаючи залишатися на місці. Люди збуджено перемовлялися, намагаючись визначити, в який бік краще прямувати. Рішення ухвалив князь Данило, скочивши на свого жеребця з легкістю юнака.

– За мною, богатирі! – гукнув сотник Діонісій, пришпорюючи коня.

Дружинники, зберігаючи стрій по двоє, попрямували за ним. Позаду, мотаючи головами, поспішали запряжені коні, підхльостувані нагайками. З наміром полегшити їм роботу обозний люд зістрибнув на землю і біг поряд, тримаючись за вози. Всі щось кричали, дружно повернувши голови вправо, звідки накочувався вогняний вал.

– Ох, треба було назад, назад!

– Ми не раки, щоб задкувати!

– Згорить добро, бачить Бог, згорить!

– Ти не навроч, дурню!

– Ох і горить!

– Жар сюди доходить, браття! Права щока гаряча!

– Ти бороду підстав, Михасю! Підсмалити її пора…

Твердозуб, що скакав поряд із Гордієм, до цієї миті з ним не розмовляв і навіть не дивився в його бік, але зараз не втримався:

– Тримайся міцніше, село! Впадеш – затопчуть.

– Не звалюся, – крикнув у відповідь Гордій, але про всяк випадок міцніше стиснув ноги.

Скакати галопом без стремен було незручно. Гордія хитало то праворуч, то ліворуч, інколи підкидало так високо, що він боявся, що не опуститься в сідло.