Розділ «V Полум’я і кров»

Водночас пожежа була так близько, що можна було відчути запах гару й почути тріщання трави, що палала. Повітря над степом дрижало і зробилося непрозорим. У ньому кружляли й падали чорні пластівці сажі.

– Засідка! – понеслося від голови колони. – Печеніги попереду!.. Це вони підпалили!.. Нас очікували!..

– Ну, пропали! – засмутився Твердозуб, страдницьки кривлячи рота. – Назад треба було. А тепер що?

Над їхніми головами черкнула стріла, друга – і ось уже цілий дощ стріл посипався. За прикладом інших Гордій смикнув зі спини щит і прикрив не тільки себе, але й виданого йому коня. На дорозі вже бився у конвульсіях чийсь кінь із пронизаною шиєю.

– У вогонь заганяють, чорти! – прохрипів незнайомий вершник. – Що тут погибель, що там. Їх щонайменше три сотні.

Гордій усе ще не бачив ніяких печенігів. Тільки шарпанину навколо, почорніле небо і стріли, що летіли й падали, летіли й падали.

– За мно-о-ю! – прокричав гучний голос, і всі раптово повернули праворуч, назустріч пожежі, що наближалася.

Гордій, геть ошалілий від стрімкої зміни подій, побачив князя Данила, який скакав туди, куди покликав за собою решту. Не задумуючись, він ударив каблуками в кінське черево і поспішив слідом. Із князем було не страшно й у вогонь. У всякому разі, не так страшно, як залишатися на дорозі, де вже лежали вбиті й поранені. Ніхто їх не піднімав і не забирав із собою. Це був перший закон війни, засвоєний Гордієм. Тут билися разом, пліч-о-пліч, але вмирали поодинці. Інколи ось так, кинуті в чистому полі на розтерзання ворогу.

Усе це Гордій обмірковував уже потім, багато днів по тому. А поки що його вистачало лише на те, щоб утриматися в сідлі, спрямовуючи свого скакуна туди, де вгадувалися просвіти у вогняній стіні або язики полум’я були не такі високі.

Потім усе потонуло в задушливій пелені, з якої накочувалися неймовірно жаркі, палаючі гребені. Одяг на Гордієві й кінська грива перед очима тліли. Вони злилися – він і кінь. Їх лише трохи обпалило вогнем. А потім вони опинилися разом з усіма – на чорній, гарячій землі, всипаній горілими патлами.

– На пагорб! – горлав Діонісій, пришпорюючи зачумленого жеребця, що стрибав із боку в бік. – Там станемо колом, відіб’ємося. Не спати, не спати!

Дивуючись, що він іще живий, здатний сприймати накази й виконувати їх, Гордій поскакав на пагорб, що жовтів посеред згарища. Пожежа верхівку не зачепила, обійшла стороною. І це було єдине укриття від печенігів, що мали ось-ось з’явитися на цьому боці вогняного бар’єра.

Але їх усе ще не було. Даремно дружинники натягували свої луки, вдивляючись у дим, готові вразити будь-яку ціль. Та тільки не було в кого стріляти. Не переслідували печеніги загін. Кудись подівалися. Напевне, оточували поріділу дружину, використовуючи димову завісу. Так вважали князь і сотник. Гордій, якому пощастило бути поряд, чув кожне слово, яким вони обмінювалися.

– Ох, не послухався мене, князю, – сказав Діонісій сердито. – Не можна було малим загоном іти. Ось до чого твоя впертість призвела. Посічуть нас. Третина дружини у вогні залишилася, князю. Недовго протримаємося.

Гордій зрозумів, що сотник уже не сподівається вибратися живим із халепи, а тому не добирає слів. Князь Данило, судячи з усього, теж готувався до смерті. Не розізлився, не гримнув на Діонісія. Вимовив сумно й винувато:

– Твоя правда, сотнику. Даремно я Батию повірив. Він обіцяв, що нас усюди пропускати будуть.

– Певне, це він засідку й улаштував.

– Що тепер говорити. Он вони, вишикувалися. Зараз ударять. Прощавай, сотнику. Не думаю, що побачимося після бою. Прощавай.

– І ти прощавай, князю. Не тримай зла на мене. Я завжди тобі вірою і правдою служив.

Серце в Гордія захололо. За димом пожежі, що прокотилася, можна було вгадати кінноту, наїжачену списами.